Усвідомлення фрази «Живі завидують мертвим» до мене дійшло рівно на першій нічній грі. Коли ти сидиш в дощ, в засаді, проклинаєш страйкбол у всіх його проявах, а в той час мертві сидять в мертв'ятнику біля костра і глушать коньяк, тобі хочеться здатись чи прикинутись, що в тебе попали.  В такі моменти починаєш задумуватись чи ти, взагалі, хочеш йти на наступну гру, шкодуєш, що погодився… а головне знав, що важко буде. Але, вже через декілька годин, вдома, в теплі, закутаний в теплий коцик, переповнений емоціями і думаєш «мля, ми це зробили!». Гордість за себе, за то, що ти не здався і тримався до кінця перекриває всі погані думки.  Хочеться взяти прямо зараз і повторити.