Згадав історію гри “Ракетний удар” в Стрию. Останнє наше завдання було захистити будівлю від противника. Вона нагадувала корівник серед лісу. В середині ніяких перегородок. Вікна були чи то забиті, чи то просто відсутні. Попасти в середину можна було тільки через задні чи передні двері.
Залишатись всім в середині смислу не було ніякого. Скупчення допомогло б тільки противнику. Я залишив свій налобний ліхтар на останках дверей. Він чудово освітлював дорогу. Але і так було ясно, що з дороги прямо в в лоб мало хто піде (помилився, пішли). Плюс він сильно осліплював і абсолютно не дозволяв побачити, що відбувається в середині.



Ми з командою подалися в ліс поруч з переднім входом. Я з Юрою по ліву сторону дороги, а Міша з Андрієм по праву. По плану ми мали максимально затримати просування ворогів і не дати добратись до точки вчасно. Поодинокі групи в нічному лісі можуть сильно зіпсувати плани, особливо коли невідома їхня кількість і дальше просуватись страшно.
Практика вже показала, що противника приходиться чекати довго. Я обачливо сів на рюкзак і накрився курткою. По старій хороші традиції почав дрімати і тільки час-від-часу просипався, прислухаючись до шуму навколо. Вже через півгодини мене розбудив Юра і сказав щось подібне на “п-п-п-п-п-о-овзуть”. Бідолаха настільки замерз, що було чути, як трусяться шари в його бункері. Я йому вручив флягу з лікарством коньяком, який на нього подіяв як жива вода. Він ожив митєво.
Ворог був всюди. Тут і проявився мій підлий характер. Ну а що робити? Вони повзуть, ну і ми з ними повземо. Вони починають висвітлювати і штурмувати, ну і ми помагаємо підсвічувати. При цьому не втрачає шансу постріляти в спину. Кілька раз прозвучав дикий голос з фразою: “Бля, свої”. Ми звісно вибачились, як істині джентльмени і через хвилину знов взялись за своє. Ця вся акція тривала десь годину, після чого настала тишина. Чи то в них люди закінчились, чи то просто страшно йти стало. А нам то скучно.
Скука — ось, що рухає нашими людьми. Я сказав Юрі, що піду чуток погуляю і залишив його самого на кромці лісу. Чуток страшно було відходити звітам, тому що зверху на будівлі ходили наші ж “снайпери”. Якось обідно було б отримати свою ж пулю. Але щастя було на моїй стороні і я успішно добрався до будівлі. Там гордо терлись до стіни двоє противників. Мабудь шукали вікна. Такий шанс випадає тільки раз на сезон і втрачати його було не простимо стидно. Треба було щось в них запитати. А що? Що могло їх підвісити на секунду? Ну не буду я питатись скільки градусів нижче нуля. Ну все, вони близько. Фраза якось сама прийшла в голову. Запитав чи наші вже в середині. Вони довго дивились по нашивках і намагались впізнати мене, а я скориставшись шансом витягнув резиновий ножик і “підрізав” одного, а потім зразу ж другого. Вони явно не собразили. Я повторив. Нуль. Не витримав і вже просто покрутив ножиком біля очей. І тільки тоді я почув від них: “блін, нас прирізали” і вони успішно пішли шукати мертвятник. Напевне їхні співкомандники почули це і з лісу шари полетіли в мене.
Висновок — ніколи не бійтесь імпровізувати.

Поки писав згадав ще одну історію. Вона відбулась десь років 2 назад. Гру, якщо не помиляюсь організовували Гурхи. Відома їх гра з інопланетянами. В мене навіть з неї збереглись фотографії. По перше в той день до нас приходили дівчатка з Експресу, які описали нас в статті мажорами і садистами. А друге я успішно сплутав однокомандника з бревном.
А було все дуже просто. В мене сіла рація і я не знаючи обстановки вирішив триматись Деса. Він біжить прямо — я за ним. Він ліг — я тоже ліг недалеко. Вот так лижу я, мерзну. Вже і до коняку рука потягнулась і насіння доїдаю. А руху то ніякого. Ну ось думаю перепитаюсь, що і як. Кличу його — тишина. Я його легенько копнув — а це брєвно. Тепер він точно на мене образиться.
З цієї гри пам'ятався ще один момент. В двох словах нам треба було в нічному лісі назбирати “артефактів”. Противнику звісно також. Щоб народ тупо не залягав то по полу ходили “інопланетяни”. Це щось таке двоноге з двома ліхтарями на голові. Вони бігати не могли, але коли до тебе доторкплись ти вважавя мертвим. Ну ось, штурм, частину артефактів підняли і побігли назад. Ну думаю лежу сам, тишина, нікого нема рядом. В цей самий момент рядом появляється інопланетянин. І я наблюдаю, як всі кущі і пеньочки оживають і починають від нього тікати.
Моя колишня команда в той день мене ще раз потішила. Це мабудь моя карма. Короче просуваємось вперед. Я роблю перебіжку, падаю перед піньком. І тут голос Еша збоку “пішов нафіг звідси, чого так блисько ліг”. Я перебігаю до іншого пеньочка і тут Дес: “Блін, Дізель, тусуй звітси, не кучкуйся”. Ну вот, що мені сироті, куда не впадеш там вже хтось зайняв.