Варто почати з того, що Renaul Lodgy хоча і вміська машина, але при розкладеному третьому ряді сидінь багажник зменшується до дуже малих розмірів. Якщо в двох словах, то в такі моменти туди легко входить тільки міський рюкзак. А треба було помісти 5 людей з речима і 2 собаки Був звісно варіант взяти автомобільний бокс на кришу, але ціна в більше ніж 400 грн за оренду мене не приваблює. Я вирішив, що пробуємо пакуватись, як є. А якщо вже не поміститься то поїдемо за боксом.

В результаті зробили наступним чином. Один повний рюкзак, казанок і кілька спальних мішків запхали на місце для них пасажирів третього ряду. Вийшло продовження дивану 3го рядую. Зверху постилили накидку для собак, щоб захистити салон і самих собак. Останні мали втішитись, так як місця в них збільшилось.
Дальше всі дрібні речі, починаючи від сірників і закінчуючи трекінговими палками було розпихано в осі вільні дірки. Було використано кишені в дверях, простір під сидінням, ніші. Каремати, великі рюкзаки запхали в багажник. При цьому Даша тримала речі з салону, а я намагався закрити кришку. Потім речі чуток проштовхувались в низ і зверху набивалось ще пачкою речей.

Перший пункт, а по плану і останній — Скелі Довбуша. Ну варто сказати, що по неуважності замість кординат [49°02′35″, 23°40′58″] ми в навігатор ввели [49.0235, 23.4058], що позволило нам зробити додаткові 120 км. В момент коли приємний жіночий голос нам сказав “Ви прибули в пункт призначення” ми були глибоко в якомусь селі. При чому цьому кут був такий, що машина навіть не думала триматись на ручний тормоз. Прийшлось вертатись назад.

Зразу скажу, що дорога туди дуже погана. Відрізок після болехова жахливий. Мені здається, що тільки раз нам вдалось перейти на 3тю передачу і то не надовго. Більшість часу їхати на першій і другій. Багато приходилось обїзжати по обочені. Підйом на саму самі скелі хоч і не мав асфальту але був рівний.

Попали нарешті на місце. Людей багато. Коней і гавна ще більше. За 10 хв кілька раз нам пропонували прокатись чи сфотографуватись. Палаток також багато, нема де стати. Прямо так і відчувається, що всі зїхались сюди на День Незалежності. Зустрілись з друзями, які нас тут чекали. Буквально привітались і вирішили валити десь ночувати.

Нам підказали, що є поляна чуток нижче прямо біля водопаду. Для нас це ідеальний варіант, так як в нас собаки, а ще треба варити їсти. З дровами впринципі там тоже не особливо напряг. Спочатку пробували купити в місцевих, але нас успішно послали. Доречі там місцеві не особливо привітні.

Місце дійсно класне. Якщо незважати на компанію справа, яка включила музику з машини то там досить таки спокійно. Машини з туристами ввечері вже не їздять. Вода як я сказав є. Магазин тоже під боком.

Доречі погнув свої нові кілки. Шкода.

Зранку після сніданку вирішили їхати на річку Стрий. Юля швидко проклала маршрут через навігатор. Цього разу два рази перевірили. Насправді конкретного маршруту не було, але було бажання рухатись дальше. Ми просто вибрали точку, де чисто теоритично можна було вийхати на річку.

Вот таке вот чудо зустріли на заправці в Стрию. Цікаво дивитись, як люди на машині за 70,000$ заправляються на безплатній заправці. Якщо чесно не було ніяких емоцій до самої машини. Но колись таку собі прикуплю точно.

Короче вийхали ми на якусь дорогу в польову дорогу. Там якби з кимось зустрівся, про щоб провустити задом прийшло би їхати дуже багато. Зато пуста дорога і непоганий шанс дати можливість дружині поїздити за рулем. Доречі прав вона не має і це її приблизно шостий раз на кермом. Но вона в мене молодесь, я її дуже швидко обучив азам.
Доречі Lodgy має досить таки непоганий кліренс, як для машини її класу. Мені здається, що інженерів рено довго катали по наших дорогах перед тим як посадити на креслення.

І тут ще одна несподіванка. Я коли купляв машину то мені ділер сказав, що вони продали аж 20 Lodgy на Львівську область. Тому для мене зустріти хоч одну таку машину, як моя у Львові це свято (було, що 2 за день бачив ). А тут на іншому березі річки такий брат.

з

Ще десь на половині дороги ми прийняли рішення поїхати на “Прийму”. Це скальний комплект на околиці Миколаєва. Я був приємно здивований, але в моєму рідному місті появились мітки маршруту. Зразу скажу що до нього ми не добрались. Зато попали до каплички в формі писанки в Миколаєві.

Вже темніло. На Прийму ми не встигали і треба було шукати місце під ночівлю. Рядом було досить таки любиме моїми батьками місце в селі Тротянець. Єдина проблема, що коли ми були минулого разу то комарів там було просто нереально багато. Плюс до того прийшлось купляти дрова. В ночі не хотілось лазити і шукати по лісі.

Місце дуже красиве. Але я переживав, як я зранку буду по росі виїзжати вгору. За рулем я недаво. Машину зраю ще не досконало. Резити тоже думаю від ділера не сама ідеальна. Але нашастя чуток тримаючись задницею за крісло машина пішла як треба.

Доречі після цього в мене в машині їхали 7 людей і 2 собаки. Плюс до того речі. Відчуття….ну я декілька зар перевіряв чи в мене часом не затянутий ручний тормоз. Машині було важко, але вона справлялась.

В результаті:
Проїхали: 300км
Спалили: 25л
Чуток поцарапали лак машини об кущі
Зві приїхали змучені і щасливі

P.S. Всі фотографії тут

Запись Перша спроба автотуризму впервые появилась Недома.

Для мене планувати маршрут досить таки складна дія. Маючи перед собою тільки карту, дуже легко прогадати з порцією маршруту на день чи планами на воду перед сном. Досить сильно помагають чужі звіти, фотографії і Гугл Земля.
Цього разу все простіше. Вибору де ночувати практично нема. Тобто або ти ночуєш тут або на хребті в холоді і голоді. І відстані між таборами досить великі. Не встигнути нема ні найменшого бажання.

Стартували ми з КПП Зелене. В нас перевірили документи, записали дані і випустили на маршрут. Це не Ділове, тут дозволів на перебування в прикордонній зоні не треба. Отримали легкий наганяй за те, що не зареєструвались в рятувальників.
До КПП треба було ще дістатись. Дорога, яка йде паралельно з Черемошом просто паршива. швидкість 40-60км. Перевізники явно були не задоволені.

Погода класна. Сонечко. Води йде багато. Маршрут маркований і добре протоптаний. Перша запланована зупинка озеро Марічейка. Дійшли під вечір. Люди втоплені, готові спати прямо біля озера. Як завжди в кількості 3х людей йдемо на розвідку поляни по переду. Знайшли класне місце, вода рядом і комарів нема. Звичайно хотілось вище. Але вище тільки альпійка, спати погано і дров нема.
Була в мене думка закинути частину речей сьогодні чим по-вище, щоб завтра на хребет швидше вийти. Але люди явно вже давно мертві і якусь таку операцію робити буде важко.
Мабуть в мене з дружиною була єдина холодна ніч. В нас спальники літні і розраховані під +7. Решка кажуть виспалась нормально, незважаючи на, якось храпуна.

Другий день. Основна складність маршруту мала впасти на нього. Треба було встигнути від одного озера до іншого. На сьогодні нас мав чикати Піпіван з своєю обсерваторією. Я на неї хотів попасти років п’ять мабуть. Доречі він в кращому стані ніж був. Другий раз туди не цікаво ходити, але раз в житті попасти сюди треба обовязково.

Кінцева наша ціль пройти, як найдальше до першої стоянки. Як виявилось пізніше, і дуже добре що ми дальше не пішли, після Озера Несамовите спати нема де. Якщо вже пройшли озеро то або чуток спускатись і ховатись від вітру в ямах, в яких зараз води багато або переходити аж за Говерлу, що фізично мабуть не можливо.
Погода погіршилась остаточно, пішов дощ з градом. Йти дуже важко і ми прийняли рішення ховатись під тентом. Але довго так стояти не можна, світловий день обмежений. А в темряві ходити небезпечно.

На варіант ночувати біля Несамовитого також не тішив. Як мені пам’яталось з минулої ночівлі там дров нема. Та ще до того волого. Враховуючі що ми всі промокли, голодні і хочеться хоч чуточку тепла, газовий пальник, який був собою нам не поможу. Спускатись нижче самий кращий варіант. Там і дрова мають повиятись і вітру менше (Х* то правда). Але спуск сьогодні означає, що завтра ми по новій змушені будемо то саме піднятись, по тому самому маршруту. Можна зробити закладку з продуктами біля Несамовитиго, але сама пропозиція ховати частину продуктів, щоб потім за ними вернутись і тягнути їх туди і назад викликала обурення. Мабуть Мене не правильно зрозуміли.

Біля самого озера 4-5 палаток. Люди кажуть, що тут стоять вже другий день. Судячи по всьому в них також була холодна ніч. Згадується, що друв тут нема.

На стоянку прийшли майже за темноти. Всі знов були готові спати прямо тут і ніхто дальше на розвідку далеко йти не хотів. Місце холодне, мокре, продувається. Якби не викопана яма нашими попередниками то з костром могли виникнути проблеми. Вода рядом, навіть забагато її. Дров нема. Плюс до того темнота. З трудом натягуються всякі огризки. Знов дякуємо за яму, яка сильно економить дрова.

Третій день. Ранок. Всі дуже довго спали. Відчувається, що вчора пройшли більше норми. В наших рядах є травми. Йти дальше повною групою не реально. Єдиний варіант залишати тут табір і без речей штурмувати Говерлу і потім назад. Досить таки небезпечно, так як маршрут далекий.
Холодно, реально холодно. Навіть собака тулився в палатці. Його на ніч накрили, щоб він не перехолодився. На ранок у відрі замерзла вода, значить була мінусова температура. Це явно не для моїх літніх спальників.

Хто не знає, в нас є традиція, що в кожен похід, хто має бажання бере “секретний ніштяк”. Ніхто інший не знає про нього. І десь далеко в горах він витягується. Минулого року я брав дві банки з горошком і кукурудзою. Після того, як ми мали дуже сухий день вони пішли тільки так. Цього року ми вирішили відірватись на повну і взяли Київський торт, правда по частинах. Коржі їхали окремо. Крем готувався на місці з пакетика.

Задоволення розтягнули до максимума. Я вже думав відмовити всіх йти на Говерлу. Але було б дуже стидно зійти з маршруту так швидко. З нами йде собака і один рюкзак на воду, перекус і дощовики.

Якщо чесно я очікував на важкий підйом. Все ж таки сама вища точка країни. Маршрут пробігли швидко. Стежка проста, але має декілька небезпечний місць. Дуже сильний вітер, сховатись нема де. Ті, хто мають чим захистити вуха відчувають себе щасливими. Є декілька небезпечних місць, дуже легко підвернути ногу.

Часу вертатись назад є дуже мало. Тим самим маршруток встигнути майже не реально. Є варіант йти через база відпочинку Заросляк. Треба буде спуститись і знов піднятись. Але це ближче і плюс до того, там прямий маршрут через ліс.
Заросляк нас зустрів своїми кіосками і всі згадали для чого вони собою в гори взяли гроші. Такі речі як Кока-Кола або пиво смакують абсолютно інакше. Десь через годину підйому від бази появились перші пропозиції заночувати прямо тут, а завтра дійти до табору. Якщо чесно такого не очікував. Якщо б ми так зробили, то думаю люди, які залишились біля палаток визвали б зразу рятувальників нас шукати.
На стоянку вийшли вже було темно.

Про собаку
В мене таке відчуття, що в мене перший Бордер Колі, який був на Говерлі. Собак звичайно находився. Але незважаючи, що в нього зараз травмований мяз, він тримався молодцем.
Їв погано, приблизно раз на день подвійну порцію. Скорш за все це через емоції.
В останій день попав дощ, дуже змок і змерз. Дуже довго пробували висушити і відігріти собаку. Останній як тільки вгрівся то відключився на 12 годин.

По традиці:
Зублено речей — 0
1 вивих, 2 легких розтягнення

Запись Травневий похід Чорногорським хребтом (Піпіван — Говерла — Ворохта) впервые появилась Недома.

Взагалі відпочинок без попереднього плану має багато підводних каменів. Є дуже велика спокуса забити на все і простости тиждень за телевізором. Але якщо всетаки вийшло себе пересилити і вибратись за місто то це важко з чимось порівняти. Ти не хвилюєшся про час. Не спішиш на поїзд. Не переймаєшся, що ви не піднялись на гору, а вирішили просто її обійти по траверсу. Не треба думати, що щось йде не так.

Почали маршрут з Пилипця. Кінцевого пункту ми ще не мали. Присутність собаки вносили свої корективи в засоби пересування. Наприклад щоб їхати в купе, нам би прийшлось викупити його повністю. В пласкарт чи загальні вагони нам не можна взагалі.

Заночували біля водоспаду Шипіт і на ранок рушили в Гимбу. Взагалі ми на неї не планували виходити, просто повернули запізно. Скажемо так — зробили просто додаткове коло. Джаз дуже важко засипав на відкритій місцевості. Але потім, коли сон був сильніший за нього він здався. Звісно в ночі спав в палатці.

Важко було будувати маршрут на день. Ми ще не знали скільки собака може пройти в 3 місяці по горам. не зважаючи на хмари на дворі достатньо жарко. В такому віці йього треба годувати 4 рази на день. Плюс до того як і мала дитина він спить в день. Якщо звести до купи то наша швидкість впала в рази 3. Були місце де треба було його переносити, оскільки він боявся переходити навіть дуже малі потічки.

Заночували на поляні на північ від Великого Верху. Ніч нас потішила вітром з дощем. Заодно перевірили наш Зефірчик. Палатка чудово перенесла все, незважаючи що ми загубили один кілок. А зранку виявили, що ми в хмарці.

Видимість час від часу була не більше 20 метрів. А ми планували вернутись і піти на Воловецьний перевал. Доречі в той день ми прорахували, що самий оптимальний маршрут для нас буде прогулятись пішки до Лавочного, а там сісти на електричку до Львова.

На хребті видимість впала ще більше. Ми мали тільки напрям і знали приблизне своє місце знаходження. Ну і як результат повернули зашвидко в право. Можна було вернутись, але цікавість, що в низу була більшою.

В собаки як завжди режим: погуляли, поїли, поспали. Доречі варто не забувати пропонувати йому воду кожних пів години. Вийшли ми на горку, яка знаходить між Пилипцем і Подобовцем. Джаз промок чуток, тому вирішили зняти кімнату і заночувати в комфорті. Ціни на літній сезон 80грн. З собакою не зразу хотіли пускати. Але після хвелини роздумів наважились.

Зранку вирішили знов поміняти маршрут. В собаки знашли кліща, плюс він чуток простив тому вишілиши їхати додому. Добрались попуткою до Воловця, там сіли на електричку до Стрия, а звітам маршруткою до Львова.

Взагалі Джаз переніс поїздку дуже добре. Якщо не рахувати, що ми його в перший день чуток завелике навантаження дали йому. 3 дня на свободі, ніяких поводків, ніхто його не кличе… рослабон. Завжди йшов за на ми. Коли хтось відставав то він сідав і починав підскалювати, так що ми завжди знали хто де є. Палатка в перший день була сприйнята як дім, тобто він там не гадив і засипав швидко біля нас.

Решта фотографій тут

Запись Звіт походу з цуценям в гори впервые появилась Недома.

Команду назвали Бат’ON, чому так, довго пояснювати, тому не буду. Нас було троє… , Роман, Андрійко (він же Батон, не путати з назвою команди) і я. За два дні до виїзду все було на грані зриву через деякі нюанси, але всьо сталося так як хотілося.
Вирішили виїжджати в п’ятницю звечора, шоб ше собі трошки поспати перед стартом. Не дуже нам то вдалось, але зато було весело. Планувалось, шо зберемся о 21.00 запакуємся і десь 22.30 виїдем, але тільки почали тоді пакуватись. Не так легко на легкову машину погрузити 3 ровери, але для нас то як два пальця об асфальт. Педалі викрутили, рулі скрутили і на багажник. Батон взяв чарівний макінез, який стянув наші ровери докупи, а вже решту постягували стяжками. Нарешті рушили, але ше треба було заїхати в аптеку, Скриню, заправку і зустрітись з Володею і забрати систему і карабіни. До речі, Володі величезне спасибі, тех. етапи пройдені завдяки тобі. І от нарешті виїхали….1 ночі. Ну думаєм, нічо страшного, 170 км до пункту призначення, 2.5 — 3 години і на місці… але не тут воно було. Як співають Антитіла «Їдем, їдем…..їдем далі їдемо….», а приїхати ніяк не можемо. Ше був кумедний момент в 3 ночі на заправці в районі Болехова, коли чувак на Копійці підрізав трошки п’яних на скутері… але факт того, шо то 3 ночі… певно хотів би такого — то не придумав. Так от, не відволікаємся, ми далі їдемо, почалися перевали, починає світати, а ми їдемо, і от нарешті… с. Верхній Бистрий. Ура! Думаємо, приїхали, але є нюанс, треба знайти поворот, який веде на стартову поляну. Я вже не вивалюю шось думати, бо то 5 ранку а може й біля 6-ї, село вже прокидається, люди виганяють худобу. Ми покружляли по селу, так нічого і не знайшли, зупинились і всі позасинали, і дякуємо якомусь файному дядькові, який постукав у вікно нам і каже: «Хлопці, та то з роверами в той во поворот всі їхали….» Поворот виявився за 20 м, від місця, де ми парканулись. Настрою вже кудась їхати не було зовсім, але Батон пробив куди далі їхати і ми поїхали….4 км і стартова поляна, купа машин, палаток, річка. Всі якраз починали прокидатись, а ми хотіли спати. Реально не хотілось нічого, нікуди їхати, а просто витягнути карімат і вирубатись.

Ми припаркувались і вирішили з Батоном йти до палаток організаторів і взнати, шо там і як. Роман в той час міцно спав, і йому точно ніяких перегонів не хотілось=)) Ми все взнали, вернулись до машини, взяли все необхідне, в тому числі і Романа, який до останнього пручався, але все ж таки пішов з нами. Все… зареєструвались, взяли карту, легенду і ше дууууже класну фірмову пов’язку.

Була десь година 8 і ми вирішили, шо зараз йдемо перекусимо, потім хтось (Батон) піде на нараду капітанів, а ми за той час перекимарим і в 11 годині стартуємо. Але то реально було смішно, бо інші команди розминаються, обговорюють в якій послідовності  будуть проходити контрольні пункти(КП), а ми собі спимо. О 10.40 скоренько встаємо, одягаємось, пакуємо речі, п’ємо по Ред булу (бо він надає крила), і скоренько на старт.

Далі вже конкретніше про гонку. Нам дали карти з позначеними КП і легенду з фото, де саме знаходяться КП. Там треба було сфоткатись, як мінімум двічі. Ми з орієнтуванням мало дружимо, тому вибрали найближчу КП і поїхали до неї. І таких було багато, всі рванули, і тут перший підйом по болоті….ми з Романом тримаємось разом, Батон відстав….нагорі його чекаємо, а його все нема. І тут появляється, матом криє всьо і всіх, але проходить 10 хв і ми вже лізем далі вгору. Розуміємо, шо напевно йдемо трошки неправильно, бо для «ВЕЛО» мають бути дороги, а ми ліземо вгору. Та ми такі були не одні. Ми знали, шо КП десь близько, але ДЕ???!!! І от нам Трекери підказують куди їхати і ми знаходимо перше КП (№14), фоткаємся, їдемо далі. Вже появився запал, шо ми все-таки шось можемо. Далі був дуже крутий спуск, певно пару тому років там їздили якісь ЗІЛи, але зараз там просто розмита дорога з ровами від води. Більшість по ньому спускались помаленьку, але то не про нас. Ми собі спокійно, як три придурки, валили вниз, шо дурні. І тут, Роман, який їхав перший зупиняється і каже, шо загубив ланцюг. В нас шок. Батона ше не видно, але як він потім казав, він шукав по дорозі гривні….знайшов три вкупі…… знаєте, є 2 гривні одною купюрою, а він зразу 3 знайшов. То вам не жарти=) Пішли ми шукати ланцюг, і …… він знайшовся. Виявилось, шо розщіпнувся замок, і він злетів. Добре, шо Роман мав запасний замок, 5 хв і їдем далі. Чуть далі по схилу, стоїть чувак, перекинув ровер догори ногами, і шось ремонтує. Зупиняємось, пропонуємо допомогу, але він каже, шо все добре, нічого страшного, він просто……….зламав раму….точніше перо, місце де кріпиться заднє колесо. І далі порадив нам не ставити великі ротори.Поспівчувавши йому, поїхали далі, почалось село Стригальня, люди були в шоці від того, шо твориться. Але нам було все одно. Ми догнали деякі команди і вже їхали з ними до найближчого Т-подібного перехрестя. І тут якийсь дядько каже всім: «Їдьте наліво, то на Синевир», але нам по карті треба було на Міжгір’я, тому ми поїхали направо, і добре, шо за метрів 200 схаменулись і зрозуміли, шо їдемо не туди. Нас збило з толку те, шо на карті було десь 4 Міжгір’я в різних місцях. І таке буває… Вернулись назад і почалась дорога вгору. То був Синевирський перевал. Було важко, але вийшли нагору і тут…….будки з різними штуками і кваааас…… такий смачний, такий холодний. Попили і вперед.

Знову розвилка і знову не туди поїхали, проїхавши по якомусь хребту добрий кусок, зрозуміли, шо треба вертатись….дорога назад була важчою, ніж туди. Вернулись знову на перевал, взяли ше по квасу, доїли канапки, присіли, і …. задрімали, але дорога кличе. Тільки рушили, зразу Батон пробив колесо, 10 хв, і їдемо далі. На горі було досить прохолодно, тому на педалі тиснули добре. І от 15 КП сфоткались, їдемо далі….треба було зрізати шлях, шоб виїхати на дорогу, вирішили їхати городами, і добре шо попали на стежку. Але такий кайф спускатись по мокренькій травичці, вниз, ше й чуть на гадюку не наїхали, добре шо здалеку її побачили і дали їй перелізти стежку. Виїхали на дорогу….вже частіше звірялись з GPSом, шоб менше блудити. Далі доїхали до КП (№23), де були тех. етапи. Перший – спуститись з по канату з одної сторони мосту і потім за допомогою жумара піднятись на іншій стороні. Роман і Батон скоренько з тим справились, хоча в Батона аж руки потерпали, він їх просто не відчував, а ми його вже гнали на сусідній ТЕ (переправа через річку). Його вже проходив я і Роман. Дуже кайфові тех. етапи, за що окреме спасибі організаторам.

Далі, проглянувши карту, вирішили йти до найближчого КП(№19), а потім залишати речі на спеціальній стоянці і вночі йти в гори. Але не так воно все сталось. До того КП ми ледве дойшли, на горі вже почало гриміти і повівати сильним вітерцем, і я вже реально хотів на половині дороги вертатись, але, дякуючи Роману ми дойшли до КП, сфоткались і пішли вниз. Тільки прийшли на стоянку – почався дощ. То була десь 21.30. Ніяких гір нам не хотілось, ми хотіли спати, і тут ше й в бабці, на подвір’ї якої була стоянка продала нам молочка, ми поїли і запили, і остаточно перехотіли кудись йти. А як виявилось дуже і дуже даремно…… Бо інші  команди в той час скоренько приходили переодягались, брали потрібні речі і йшли далі, незважаючи на дощ. А ми спали і мерзли, бо не було навіть чим накритись. І тут в 3 ночі вже не витримали, і вирішили йти. Ви собі навіть не уявляєте, шо ми відчували, коли під головою в Романа виявився теплийкоцик, якого ніхто до того не побачив, але то таке. Вирішили йти на г. Додина.

3-тя година ночі, йдемо хутором, шукаємо стежку на гору, нарешті шось є. Почали підніматися і тут кущі, дерева, болото і всяка срань. Добре, шо нам в голову прийшла чудова думка спускатись і вертатись назад. По дорозі назад почало світати….краса….гори, схід сонця=)) Прийшли на стоянку, там якраз була якась команда. Хлопаки якраз натирались вазеліном і ше нам пропонували, але ми відмовились. Як виявилось – то була команда «Ракета», майбутні переможці. І ми дойшли висновку, шо вазелін – то сила.

Випили по Ред булу з булочками і поїхали в гори. Спочатку на дике озерце, яке знаходиться на висоті більше 1000 м в горах і потім пішли на г.Негровець (1709 м). Теоретично, це були пішохідні точки, тобто ми мали залишати наших «коників» внизу і йти туди пішки, але ми зробили тактичний хід, пішли нагору з роверами, тому що, розуміли, шо спустимось швидко. По дорозі на гору, ми багато поганого говорили, але то всьо про себе і хіба шо деколи проскакувало вголос.  А коли ми видерлись на хребет – ми прозріли, краса нереальна і йти вже набагато легше.

Пройшли дві гори по хребту з роверами і вирішили їх залишити, зчепивши ланцюгом і під кущами. Виднілася вже висока гора і ми були впевнені, шо це Негровець. Ми пройшли гори Ясновець, Малу Гропу і тут гора Велика Гропа перетворилась в поооовну гропу, бо ми думали, шо це Негровець, але він виявився далі. Які нас переповняли емоції і які слова крутилися в голові – розказувати не буду, самі догадуйтесь. Але нічого, взяли Негровець, зробили фото, трошки покричали один на одного через їжу по дорозі і пішли назад. Знову появився азарт, ми дійшли до роверів, і скоренько поїхали. В мене вже остаточно постирались колодки на задньому гальмі і було чути як ротор вже просто треться до металевих основ колодок, але то «на скорасть нє вліяєт». До дороги в селі було десь 8 км, і це все був суцільний спуск – лісом, по каміннях…… ех…… кайф……А ми ше й люди ненормальні, помалу їхати не вмієм, тому летіли шо дурні, обганяли пішоходів, які по дорозі на верх ше сміялись з нас, через те, шо ми йшли вгору з роверами. Спускались десь хвилин 40, руки просто відпадали, оскільки на калюжі і болото ніхто не звертав уваги, то приїхали всі брудні, змучені, але усміхнені і задоволені!!!

Далі треба було вертатись на стартову поляну, знову Синевирський перевал, але вже з іншої сторони. Думали зловити якийсь фургончик, але як на зло, майже ніхто не їхав вгору, тому пішли пішки. Йшли мовчки, всі думки були про фініш і про сон. І тут…… ми знову на вершині, взяли по квасу і вниз. Ще один бомбезний спуск, але тепер вже по асфальту. Який то кайф мчати вниз, а не карабкатись вгору…Сильно розганятись я боявся через майже відсутнє заднє гальмо, але не стримався, і в мене на спідометрі швидкість доходила до 70 км/год….та й ми всі десь так летіли.  Відкрилось 34 дихання і ми знову повертаємо на с. Стригальня. Там вже через гору стартова поляна. Це та сама гора, де Роман загубив ланцюг, а чувак зламав раму, тільки тепер вже треба підніматись.

То був найважчий підйом в житті. Ми ледве йшли по тій псевдо дорозі, зупинялись кожні 50 м. Зустріли якогось дядька з малим сином по дорозі, який нам травив різні історії, але нам реально вже було настільки пофіг, шо ми половину навіть не слухали. Він нам порадив скоротити дорогу і піти стежкою, якою, по його словах, ми зразу вийдемо до потрібного нам місця. Ту його пораду ми ше довго згадували і будемо згадувати.

Нарешті вершина…… ми ше раз зупинились, поїли чорниці попили води і спокійно поїхали вниз по стежці. Доходила 16.00, здавалось би, ше трошки і все, гуляєм. Але от ця стежка повільно переходила в болото і чагарники. Заїхавши в ліс, вирішили проконсультуватись з ДЖІ ПІ ЕСом. Він сказав: «Любі друзі, ви йдете в правильному напрямку». Спорити не будемо, їдемо вниз. Лісом видніється закинута дорога, по ній певно останній раз їхали десь 40 років тому, але їхали, тому вирішили спускатись попри неї. Знову ж таки, ми з Романом тримались разом, Батон трохи відставав, але то виправдано, бо в нього були тільки задні гальма, а передніх не було, а спускатись тільки з одним – реально важко. Хто знає – той зрозуміє. Нецензурна лексика виривалась з наших уст все частіше. Їдемо вниз, зупиняємось, чекаємо Батона, а його нема і нема. Кричимо – а він мовчить. Зрозуміли, шо роз’їхались чуть в різні сторони. І тут після чергового вигуку: «Батоооон!!!», чути: « ТА Я ТУТ, БЛ***!!!». Ми з Романом зрозуміли, шо все добре і поїхали вниз. Їхали вже по тій дорозі, а там болото, завалені дерева, вузенька стежка посередині і дві колії по боках. От раз я з’їхав з тої стежки і рефлекторно почав гальмувати, перетиснув переднє гальмо і юхуууув через руль. Дякую шолому, який прийняв на себе удар рами. Під ровером лежати було трохи незручно, тому я вибрався і вже пішов вниз. І тут ЧУДО – видніється річка і дорога біля неї. Тільки одна проблемка є – нема Батона. І тут дивлюсь в кущах шось починає відблискувати – а от і Батон з ровером. Злий на нас ппц, але ми владнали всі спірні питання і поїхали на фініш.

Коли ми побачили машини, намети і людей, то на серці аж відлягло. Ми це зробили – ми дойшли до фінішу. Відмітились в суддів, помились, пішли з’їли борщику і голубців, запиваючи компотом. Кааайффф….Дочекались нагородження, подрімали, посміялись, поїли чорниць, які собі купили. Далі помили наших залізних коників і вирішили, шо поїдемо  додому в той же день, залишатись ночувати не будемо. Рішення, як потім виявилось не дуже правильне, але добре все те, що добре закінчується. Порада: не сідайте за кермо, після таких перегонів, поспіть.

Отже, наш перший Горгани Рейс, ми пройшли 7 КП (з стартом і фінішом) і 2 тех. етапи (без жодного досвіду в таких речах). В  підсумку на фініші 11 місце, але після остаточного фінішу – 13-те. За те, ми знаходимось найвище в заліку, серед команд, де більше, ніж 2 учасника. Приємно.

Окрема дяка організаторам з гарну організацію (вибачайте за тавтологію). Дякуємо за чай на фініші, за класні тех. етапи, за цікаві КП, і окремо за повязки=))) Тепер якесь таке дивне відчуття того, що наступні перегони аж наступного року. За те, тепер ми знаємо до чого прагнути.

Ну і якщо цей допис читає народ, який думає, чи їхати, чи не їхати туди – тоді скажу точно – навіть не думайте – ЇДЬТЕ!

Дякую за увагу=)) Признаюсь, що не всі фото — наші, деякі позичені=))

Більше наших фото з Горгани Рейсу тут, а від інших команд тут.

Запись Gorgany Race 2013. Звіт команди «Бат’ON» впервые появилась Недома.

«Gran Canaria — це світ в мініатюрі. Кожен побачить тут частинку світу: хтось Грецію — в затишних білих будиночках і вузеньких вуличках, які в’ються вздовж скель, хтось каньйони Америки — різкі і небезпечні, з чубчиками кактусів то там, то тут, хтось пустелю Африки — дюни з розжареним піском… соснові ліси і ще багато цікавого, вражень не перерахувати… тут все по-іншому і це
захоплює!»
«моє найважливіше враження — супер кльові кактуси, мега створіння природи))) вони мене пруть і сняться до сих пір… а ще трошки пальми з бананчиками))) а ще канарська(іспанська) поліція… я таких сексуальних поліціантів ще не бачила»

«незабутні враження від неймовірної пригоди, які будуть ще довго усвідомлюватися і переварюватися. Впевнений на 100%… Хочу ще! Якби не фотки — не повірив би досі, що там був, вважав би, що це мені наснилося»

«як я хочу назад… те відчуття, коли ти далеко, далеко від всього, від турбот, роботи, проблем… я нині перший день на роботі і другий в Києві, і мене чомусь то вбиває… хочеться знові відчути волю, волю від всього, телефону, відчуття часу, відчутя обов’язків… ой… було прекрасно… а ще класно було, як починався ранок, одягала спросоння купальник і в басейн, вийшовши з якого мене чекав Віталік з свіжозвареною кавою)))) оце мега круто»

«Гран Канарія — наче зовсім інший світ, зі своїми горами, рослинністю і культурою. Тут відчувається справжній незабутній і непідробний смак подорожей»

Ось приблизно із такими думками ми й повернулися в Україну. Знову будні, знову за роботу, а може… ну її і гайда на Канари!!!

Як отримати туристичну шенген-візу до Іспанії?

Думаю, багато хто вже мав справу з візами, або хоча б чув щось про шенген і пам’ятає, де вдома лежить закордонний паспорт)) А тепер серйозно, насправді візу отримати нескладно і не мало б бути з цим проблем, за однієї архіважливої умови — правильно сформований пакет документів, який подається у візовий центр, у Львові він на вул.Братів Міхновських, 1. Починати варто з авіаквитків, причому моніторити сайт за декілька місяців до запланованої відпустки, тому що ціни постійно міняються і бажано звісно зловити момент, коли вони найдешевші. Ааа, про квитки написав, а про перевізника ще ні слова, летимо з лоукост а/к Ryanair. Так як це лоукост а/к, є деякі нюанси щодо ручної поклажі, відміни бронювання і чек ін-у квитків, про це тут і на офсайті детальніше. Весь перелік документів на візу тут. Зі страхівкою, фотками, дозволом на обробку персональних даних і заповненням анкети (як заповнювати — тут) труднощів не повинно бути. Тепер найважливіше — забронювати житло, купити квитки і подбати про фінансове забезпечення. Ми фінзабезпечення робили по-різному, головне, щоб сума була відповідна: хтось робив обмінку, хтось ксерокс іменної картки (можна як дебетної, так і кредитки) з чеком з банкомату. Крім цього, ще потрібна довідка з роботи про збереження робочого місця на час подорожі, фрілансерам — не потрібно.

Як добратися до пункту призначення?

Львів — Жешув — Жирона — Барселона — Гран Канарія — Барселона — Жирона — Краків — Перемишль — Львів. Ось такий дооооовгий маршрут нашої подорожі. З України, на жаль, райянейр не літає, тому потрібно летіти з Польщі. В нашому випадку — з Жешува. Зі Львова виїхали 9го о 6й ранку, інші рейси не підходили по часу, а потягом — дорожче, о 10й по місцевому вже були в Жешуві, до речі, невеличне охайне і приємне містечко. До аеропорту їздять маршрутки, називаються L, відправляються від зупинки біля залізничного вокзалу (Dworzec PKP), ось розклад. Майже опівночі вже були в аеропорту Жирони (Aeroport de Girona-Costa Brava), поруч з терміналом є автостанція, а о 0.15 останній рейс до Барселони, дають стільки автобусів, аби забрати всіх пасажирів, тому тут без проблем. Весь графік до Барселони і зворотньо до Жирони тут. Близько 2ї ночі були вже в Барселоні, прибуття на а/в Estaci? del Nord, знаходиться в центрі міста поруч з тріумфальною аркою. Виліт на Гран Канарію з аеропорту Ель Прат (Aeroport de Barcelona-El Prat), добиралися громадським транспортом, власне, тут варіантів вистачає — або автобусом, або електричкою. 10го надвечір ми вже заселялися в свої апартаменти на острові. Назад вже більш-менш зрозуміло: до Жирони — автобусом з а/в Estaci? del Nord. З Кракова є прямий потяг до Львова, правда, він дорого коштує, і є тільки один рейс зранку, тому дешевше нам вийшло потягом до Перемишля. Поруч з/д вокзалу в Перемишлі є автостанція, звідки ми якраз встигли на останній рейс, орієнтовно половина 8ї, до Львова.

Який клімат на острові?

На острові дуже приємний клімат, немає нестерпної жахливої спеки, а дощі взагалі рідкість (частіше буває в північній частині) і постійно дує приємний вітерець. Ввечері звичайно прохолодніше, тому якась легка кофтина чи сорочка з довгим рукавом не буде зайвою.

Як і де харчуватися?

Харчувалися в основному вдома, самі готували, а в апартаметах є все для цього необхідне: тостер, мікрохвильовка, електроплитка, посуд. Продуктами закуплялися в Alcampo — аналог нашого Ашану і в Mercadona, щось на кшталт нашого Сільпо. Здивувало, що ціни мало відрізняються від наших: щось є дешевше, щось трохи дорожче. При розрахунку карткою в більшості випадків просили показати паспорт або інший документ. А як десь на ескурсії їздили, то брали перекус з собою або шукали макдональдс. Харчуватися в кафешках чи ресторанах — ось що справді дорого, заїхали хіба раз в рибний ресторанчик в містечку Sardina на півночі острова, смачно було, свіжовиловлена рибка, креветки, устриці, смакота одним словом, але й відповідно коштує — на 100 євро посиділи.

Який ренткар обрати?

Фірм, які пропонують авто в оренду, дуже багато, деякі мають свої точки в аеропортах. Ми замовляли онлайн Сітроен С3 або аналог в Plus Car за місяць до поїздки, номер картки при бронюванні не вказувався. В аеропорту дочекались менеджерів з плюскару, відвели нас на стоянку, заповнили договір, записали двох водіїв, до наших прав зауважень не було на щастя, на місці одразу й оплатили. Замість Сітроена отримали Фольцваген Поло 1.4, майже новий, 30 тисяч пробігу всього. Дуже задоволені, нас 5 тушок з ручною поклажею і продуктами ганяли по місцевих автобанах і 120, і 150 без проблем. За 8 днів спалили бак бензину і приємно були здивовані мізерною витратою палива нашої Жозефіни (так, ми дали їй ім’я!!!). Накатали близько 700 км. Брали машину в аеропорту, там на стоянці і залишили, як нам говорили під час підписання контракту, з тією кількістю бензину в баку, яка було при отриманні (1/4 бака), ключі в спеціальний зелений ящик. Депозит не блокувався. За 8 днів заплатили 79.40 євро всього. Об’їздили весь острів. З платними парковками під шлагбаумами розібралися тільки на 5 день, тому обходилися безкоштовними паркінгами або платними на узбіччях. П.С.Якщо побачите там темно-сіре Поло з трішки погнутим переднім бампером — то наш)).

Де і як розважитися? Що обов’язково треба побачити?

Ось чого-чого, а розваг там вистачає з лишком, на будь-який смак і колір. Водні, повітряні, наземні, екстремальні і не дуже, куча турів по острову… А ми скромно обмежилися аквапарком і зоопарком в Маспаломасі, ось і ось, проте задоволення отримали вдосталь, всього по акції за 2 парки заплатили 46 євро. Об’їздили майже весь острів, містечко Firgas славиться свою мінеральною водою, а на Paseo de Gran Canaria є каскадний водоспад, макети і викладені плиткою герби всіх островів. Містечко Arucas — столиця рому, також відоме церквою San Juan Bautista, релігійною столицею називають містечко Teror зі своєю базилікою Nuestra Se?ora del Pino. Ще ж офіційна слолиця Гран Канарії — Лас Пальмас з одним із найбільших портів у світі. Ну і бути на острові, і не побачити справжні піщані дюни в Маспаломасі, не побувати на Roque Nublo, кам’яна 80-ти метрова брила на висоті 1800 метрів, якій, як кажуть, поклонялися аборигени гуанчі, і звідки відкривається захоплююча панорама Гран Канарії і вулкану на сусідньому Тенеріфе — ні, це нереально кльово!!!

Скільки це коштує?

Переліт в дві сторони обійшовся нам в середньому 1727 грн/чол, віза+збори 580 грн/чол, ці витрати ще до виїзду, а на острові найвагоміші витрати такі: проживання нам обійшлося в 353 євро загалом за 7 ночей, 5 осіб, оренда машини — 80 євро загалом, продукти харчування — на 220 євро, аква/зоопарк — 46 євро/чол, бензин — 78 євро.

Допоміжні ресурси

Російськомовні Форум Вінського, форум Гран Канарії, ось англомовний досить інформативний сайт, ще ось мапи острова і міст.

А тепер — фотки!!!

Жешув приємно вразив нас своєю чистотою, а то навіть і педантичністю, якщо про місто взагалі доречно так говорити, але, тим не менше, екскурсія сподобалася, побували і в новій, і в старій частині міста, де на їхній площі Ринок насолоджувалися місцевим пивом — саме те, що треба в спекотний день))

5.00 ранку. Барселонський метрополітен. Ми тут сьогодні перші пасажири. Тут тепло і безпечно. Не те, що було ззовні ще кілька годин тому. По місту бігають щурі, на Рамблі тусуються «нічні метелики» і торгаші пивом і дечим менш дозволеним. При чому, вони всі явно не іспанці, а звідкись з Африки приїхали, шукають кращого життя мабуть… Вночі неподалік площі Каталонії, по черзі дрімаючи, також вперше познайомилися і з місцевою поліцію, чемні і привітні, охайно вдягнуті, до нас абсолютно ніяких претенцій, тільки застерегли слідкувати за речами, бо злодюжок вистачає.

Рамбла зранку — це зовсім інша Рамбла!!!

Ринок Бокерія. Гуляючи Рамблою — його точно не пропустите. Солодощі, хамон, багато хамону, риба, фрукти і фреші, спеції і перці, як-от на фотці.

L’Arc de Triomf — Барселонська тріумфальна арка.

Національний делікатес Іспанії — хамон.

Вид на океан із балкончика наших апартаментів. До пляжу — рукою подати.

Містечко Puerto de Mog?n.

Пляж Amadores — один з нещодавно відкритих на Гран Канарії пляжів.

Захоплюючі і величні гори Гран Канарії, а там далі — сусідній Тенеріфе.

Славнозвісний Roque Nublo.

Релігійна столиця острова — містечко Teror.

Firgas

Візитівка Maspalomas-у — піщані дюни.

Столиця Гран Канарії — Las Palmas.

А в Palmitos Park пощастило потрапити на шоу дельфінів.

І нарешті Краків, центральна частина міста. Пора додому…

Запись Подорож до о.Гран Канарія: враження, ЧаПи, фотозвіт впервые появилась Недома.

По мотивах Покатушок Недома в печеру Оптимістична

В нас була ескурсія на 12 годин. Сказати що було важко… мабудь було більше незручно. Часто приходилось знаходить в незвичних позиціях. Хотьба боком чи повзання звична справа. Кругом волога глина, але не є неприємна.Але бути чистим ніяк не вийде. Температура стабільно 10 градусів. Мені особисто було жарко. Чуток повітря інакше.

Ми були з тих, хто брав комбінінзон на прокат. Як на мене 30 грн дуже дешево, щоб потім його не везти додому і не прати. Взуття було своє. Я був в берцах. Незважаючи на їх якість, через липку глину я умудрився надірвати підошву. Люди, які брали взуття на прокат, а давали гамаки, жалілись що вони натерли. Ліхтарі, які вони там нам давали були нормальними, але якщо чесно 50 люмен мене якось не влаштовують.

В мене з собою був рюкзак “Вещмішок” з дзеркальним фотоапаратом, водою і їдою. Брав цей рюкзак, так як його потім дуже легко прати. В іншій руці був штатив. Скажу зразу, часто було незручно. Чим менше ти маєш на собі і тим легше тобі проходити на вузькі ділянки. Треба намагатись бути компактним.
Фотоапарат і штатив має свій смисл тільки в тому випадку, якщо ти маєш достатньо часу щоб розкластись. Я принципово не користуюсь спалахом, тому що фотографії виходять занадто пласмасовими. А власного ліхтаря не вистачало.  В ідеальному випадку достатньо брати мильничку, яку зручно поставити в кишеню. Досить часто виникали моменти коли ти хочеш сфотографувати, а решта групи змушені чекати в незручному положенні. В результаті вже через годину я камеру заховав. GoPro не справлявся через погане освітлення. Наша відео камера Sony більш чутлива і весь тягар впав на неї.

Спочатку ми думали що ми будемо зупинятись на довго. Але реально на пообідати (по часу і силах) нас вистачило тільки на чай з термосу і печення. Води взяли мало нажаль, пішла швидко. Досить непогано виручали нас шоколадні батончики. Доречі непоганим рішенням було б мати камелбек.

Резюме
Наступного разу якщо не вийде розпихати воду і провізію по кишенях то буду брати рюкзак знов, а краще камелбек. Взуття буду брати своє, розходжене, яке не шкода мити шлангом. Одежа звичайно на прокат. Фотоапарат… навіть не знаю, буду шукати мильничку. Ліхтар при можливості свій, потужніший. З харчування батончики, печення, вода.

Запись Коротко про печеру Оптимістичну впервые появилась Недома.

 
Дуже люблю фотографували перспективи

В лівій палатці жили дві дівчини, в правій два хлопця. Ранок. Спочатку проснулась і встала перша дівчинка. Розпалила вогонь, принесла ягід. Потім проснулась друга дівчина — розклала продукти. І вже потім проснулись хлопці

Гори повністю вкриті ягодами чорниці і брусниці

Кращої фотографії Водоспадду шипіт нема нажаль. Людей було аж забагато. Ми йшли з думкою побачити його в якихось єбинях, а зустріли асфальт, автомобільну стоянку і платний вхід

Коли піднімались на Великий Верх хтось підпалив стару траву. В результаті досить така велика частина гори оказалась у вогні

Запись Фотозвіт походу на День Незалежності впервые появилась Недома.

Словацька республіка

 
В основному Словаччина в наших турагенствах асоціюється лише як пункт переїзду до інших країн Європи, або як зимовий гірськолижний курорт. Та в мене цього літа випала чудова нагода її відвідати, і я дуже рада, новим незабутнім враженням від знайомства з країною, яка має що показати в будь-яку пору року, і  в  яку закохуєшся  з першого туристичного  погляду.

По-перше скажу одразу,  ідеально по країні подоружувати автомобілем або мотоциклом, будете у захваті від рівних і окультурених європейських доріг. Основна більшість сполучення країни вкрита автобаном, тому добиратись з точки А в точку В можна швидко і без траблів. У кого є відкрита шенгенка, добра компанія, авто/мото і бажання гарно провести вихідні — вам сюди.

Що подивитись

Так як часу у мене було на все про все менше двох днів, то й описую місця, які можна відвідати не заїжджаючи у глиб країни, відносно близько україно-словацького кордону.

• вечірня прогулянка містом Пряшів. Подібність архітектури до нашого рідного Львова просто вражає, справді почуваєш себе в гостях як у дома. Не полінуватись піднятись на ратушу і оглянути місто, оточене горами, посидіти в кав’ярні й насолодитись національними ласощами.
• так як країна славиться своїми замками ( а їх там близько 180,   якщо вірити вікіпедії — країна має найбільшу концентрацію замків на одну особу), не оминіть можливості побачити бодай декілька. Мені пощастило попасти в найбільший замок Словаччини — Спішський Град (словацк. Spišský hrad) — XII сторіччя. Замок з білого каменю на вершині гори просто вражає. Бракує слів, передати відчуття величі, коли стоїш на вершині башти і споглядаєш небо та величні бастіони. Замок до речі надзвичайно гарно відреставрований, не дивлячись на те, що в 1720 р. була пожежа. Має музей зброї та камеру тортур, де кожен охочий може приміряти на себе кайдани, дибу і інші середньовічні «приколи» того  часу. В будні дні в замку влаштовують вечори середньовічної музики, концерти. Дозволена фотозйомка.
• Після відвідин замку рекомендую побувати у фірмовому ресторані Spišský Salas, який славиться на всю країну cвоїми галушками. Після довгої екскурсії — саме те, що треба, місцеві порції в ресторанах просто вражають, головне не луснути)))
• Як є бажання відпочити біля водойми — дуже рекомендую відпочинок на озері Ширава, що знаходиться в 10 км від Міхайлівців. До речі друге по величині в Словаччині (загальна площа — 33 км2). Тут можна знайти будь-які види видного відпочинку від скутерів, катерів до віндсерфінга. На жаль часу спробувати на собі хоч деякі види водних розваг не було, то довелось насолоджуватись кавою на березі озера на заході сонця.
• Ну і на завершення гори. Краще гір можуть бути лиш гори, в яких ще не був. Національною гордістю і як на мене найкращим місцем відпочинку для душі можна назвати високі Татри. Не вірте, що туди можна їхати лише для того, щоб кататись на лижах. Ті гори здивують вас своєю красою і величчю влітку, весною  та  восени. Радує, що підйомник на Tatranska Lomnica працює цілий рік, і можна в будь-який момент піднятись і насолодитись гірськими краєвидами. Tatranska Lomnica має три точки на які можете піднятись на підйомнику або власними ногами, вже як дозволяє час та витримка: Skalnate pleso (1751м) — помилуєтесь прекрасним природнім гірським озером, побачите обсерваторію, можна посидіти в кафе, Lomnicke sedlo (2190 м) — милуєтесь гірськими краєвидами і робите бомбові фотки, Lomnicky stit (2634м) — оглядаєте з найбільшої вершини гірські краєвиди, купаєтесь в хмарах, оглядаєте ще одну обсерваторію. Проте квитки замовляєте заздалегідь, бо охочих дуже багато і більше години потрібно підніматись вгору на  400 м, окремим підйомником.
• Ми прибули близько 9-10 год. ранку, то вже квитки були розкуплені, і ми піднялись до Lomnicke sedlo, яке до речі ідеальне для фото, бо туман і хмари не заступатимуть краєвидів.

Також проїжджали повз Левочу, місто, центр якого обнесено середньовічним муром. На жаль не вистачило часу там побувати, хоча дуже рекомендують. Також в Словаччині є близько 12 печер відкритих для огляду, в тому числі й льодова. Проте про екскурсії треба домовлятись заздалегідь.

Що спробувати

• Фірмові національні страви ( Bryndzove halušky (бринзові галушки) – картопляні кльоцки з овечим сиром, з сметаною та шматочками бекону, ягнячі реберця, кисляк з овечого молока, який подається до них)
• Сири — їх тут знайдете до кольору й до вибору, особливо рекомендую овечу бринзу, вона тут справді смачна як ніде.
• Kofola – експортна словацька водичка, аля Coca-Cola, тільки зроблена на основі кави.
• «Карпатске бренді ШПЕЦИАЛ» — зверніть увагу на останнє слово, бо вона вказує на те, що це експортна продукція, відповідно маєте нагоду спробувати дуже якісний продукт.
• Ну і звісно ж пиво! Словаччина славиться своїм пивом Šariš, рекомендую спробувати всі три смаки.

Ну і ще багато чого можна порекомендувати, та говорю лише про те, що спробувала на собі й встигла подивитись за майже 24 години подорожі non-stop.

Запись На вихідні до Словаччини впервые появилась Недома.

День перший. 24.08.
Автобус з Івано-Франківська до с.Стара Гута Богородчанського району (відравлення з автостанції біля Сільпо, рейсів багато — кожні 2-3 години), прибули на місце близько одинадцятої ранку. Хоча маючи наперед узгоджений напрям руху, одразу виявилося, що йти ним не буде можливості, тому рухалися спонтанно, звіряючи дані місцевості з картою. Біля підніжжя Журавлевої Кливи звернули вбік, перейшли вбрід річку і потрапили у володіння Лісовика. Погода була чудовою, теплою і сонячною, тому в піднесеному і бадьорому настрої рухались в напрямку г.Буц.
Час від часу натрапляли на гриби. Обходячи вершину, натрапили на місце лісоповалу і на ожинник, на суцільний схил зі смачнющими ягодами, які ми їли і на ходу, і під час привалів, обдирали руки, але їли, і їли досхочу. Там же натрапили на струмочок, по якому і вирішили спускатися нижче, до більшої річки, де вже планували залишитися на ночівлю. І тут ні з того, ні з сього нам попався земноводний делікатес. Костя проявив спритність… і в нас вже є вечеря.
Згодом найшли чудове місце для ночівлі… тільки ненадовго… Прийшлося тікати від рою розлючених диких бджіл, які не проявили бажання бути привітними з нами і добряче пожалили. На новому місці нашвидку організували вогнище і навіс. А от приготовані гриби виявилися гіркими, тому, вирішивши не ризикувати, прийшлося вдовольнитися одними підсмаженими жаб’ячими лапками.
Вночі ми усвідомили, що не дуже вдало зробили укриття: ялинкові дрова дуже швидко згорали і тепло від багаття не доходило, тому під ранок ми вже спали навколо самого вогнища, всю ніч енну кількість раз підкидаючи дрова.

День другий. 25.08.
Зранку обстежили місцевість, знайшли білі гриби, приготувавши їх поснідали, запили чаєм з молодих гілочок ялиці — джерело вітаміну С.

Далі рухались вздовж р.Семнятин, підживлюючись все ж тими ожинами… допоки не вийшли на асфальтовану дорогу серед дикого лісу, поряд — вілла, підведений газ, трансфоматор і мобільна вишка. зупинилися на привал, щоб вирішити, що робити далі. І тут під’їхати ті, хто допоміг нам вирішити. Після переговорів з державною службою охорони вирушили дорогою за вказаним напрямком до вертолітної площадки, а звідти — стежкою вздовж р.Ріпна вже за межею огородженої і підохоронної території.По дорозі знову вдалося впіймати жабу, ще назбирали грибів, було багато слідів кабанів і лисиць, але самих тварин ми не бачили. Надвечір поряд з санаторієм вийшли на територію села, поспілкувалися з місцевими і пішли шукати місце ночівлі, адже місія ще не завершена.
Оскільки вже темніло, вирішили спати простонеба навколо вогнища. Ну а на вечерю — лапки з грибами, ожини.
Друга ніч була значно холоднішою за попередню, неякісні дрова і холод від річки давалися взнаки. Сяк-так поспавши, зустріли ранок і вирушили до села.

Замість постскриптуму. Незважаючи на те, що наш похід тривав всього два дні, і на те, що ми подолали незначну відстань, вражень залишилося дуже багато, незважаючи на умови — позитивних вражень…
Крім того, кілька рядків хочу приділити привітності і доброті місцевих і щиро подякувати пані, яка майже безцінь продала нам три літра свіжого молока, і пану Петріву, який ще здалека побачив наші прапори і запропонував задарма довести нас до самого Івано-Франківська. Не знаю, скільки ще можна знайти таких місць на Землі (впевнений, вони є), але ми всі раді і горді за те, що ми — українці і наша Батьківщина така дивовижна. А на завершення — бонус. Приємного перегляду!!!

Запись Вижити за будь-яку ціну: Північні Ґорґани впервые появилась Недома.

Весь інтернет гуде фотками звідти і вже давно закрадались думки поїхати туди і побачити вживу цю красу і переконатись, що це не фотошоп, а дійсно витвір рук людей і природи, яка все гарно доповнила.

Назбиралось нас аж 5 людей, мало бути 6, але один хлопчина в останній момент не зміг поїхати….ну  і ледь не забув про гітару!=)) Компанія зібралась весела, що дуже радувало, бо це вже величезний натяк, на те, що поїздка буде вдалою. Так і сталось, але про все по порядку.

Розклад поїздів взнали, білети купили, зібралися….о 00.00 біля Скрині (місце зустрічі змінити не можна). Поїзд Львів-Луганськ відправлявся в 1.08, тому ми ше встигали закупитись і в дорогу. Нам потрібно було доїхати до Здолбунова, де ми пересідали на електричку і попадали в Клевань. Їхати три з половиною години, за які ми встигли поговорити, поспівати, посміятись, а дехто, ще й поспати. А от і Здолбунів, доволі непоганий вокзал, про який ше буде розмова, півгодинки і ми вже в електричці Здолбунів-Луцьк. Трошки перекусивши, ми подумали, що пора вже шось поспівати і полились пісні Гадюкіних, ОЕ, Плачу Єремії і Івасюка. Народ, якого було не дуже багато, був в шоці, але шо нам молодим?!!!=)))

Година часу і ми в Клевані. Самого міста ми не побачили, бо зразу рушили в бік тунелю. ДжіПіЕс і випадкові перехожі нас скерували і ми за 15 хв стояли, з широко  розплющеними очима, а потім всі почали бігати, роздивлятися і фоткати(сь). Я вам скажу так «КРУТО». Реально нереально круто. Все дійсно, як на фотках, краса. Ми вирішили йти цим тунелем до його кінця, але як виявилось, не все так просто. Світло в кінці тунелю нам вбачалось дуже часто, але це все була ілюзія і я точно не збрешу, якшо скажу, шо ми пройшли десь 4 км, і це ще був не кінець. Йти було доволі важко, бо шпали заросли кущами,  стежки немає і просто тьма кровосісів. Спочатку був ліс, потім болото, потім якісь хащі і от ми побачили дорогу, по якій навіть їздять машини і стежку, по якій час від часу ходили люди, які нам підказали, як вибратись до сусіднього села. Село Оржів, в яке ми вийшли, ми проїжджали електричкою, тому ми дійсно пройшли хороший кусок дороги.

Вже з Оржева ми поїхали в Рівне, де погамали місцевої піци, побачили, що Львів вже на набагато вищому рівні  в питаннях сервісу, закладів харчування і т.д., але і ціни в нас відповідні, там — дешевше.

Окреме «велике ДЯКУЮ» хочу сказати своїй хорошій подрузі Люді, яка була нашим телефонним гідом, бо живе в тих краях, дуже нам допомогла і порадила поїхати в Пересопницю, про яку мало хто знає, хіба шо чув про Пересопницьке Євангеліє. Туди ми і направились.  Виявляється село маленьке, тому там маршрутки їздять доволі рідко. Через саме село приблизно 5-6 разів на день, а ще можна йти в сусіднє село (1 км), де частіше їздять. З Рівного туди їхати приблизно годину. Для нас найважливішим було не проспати нашу зупинку. Але так як ми троха виділялись серед людей, вже всі в автобусі знали, куди ми їдем і нам показали, де виходити.Приїхали… Вийшли з автобуса… Краса… Величний музей і сільська природа, без шуму і пороху. Дівчата від того свіжого повітря зразу почали дуріти, фоткатись посеред дороги… але шо тут поробиш?! Це нормально. Одразу до нас підійшов дуже хороший, як потім виявилось, пан, який нам допоміг розібратись, шо, куди і як. Навіть запропонував нам покататись на конику верхи. Ми, звичайно, погодились і пішли розглядати музей.

Музей був збудований минулого року, до 450-ї річниці Пересопницького Євангелія. Все зроблено дуже гарно і акуратно, як не як під патронатом президента, який і відкривав його. Дуже цікаві експонати, дуже хороші люди, та й взагалі, все як положено. Ціна квитка дорослого — 10 грн, для студентів — 5 грн.

Трошки далі від музею, біля церкви відновили дерев’яну вежу  тих часів. Як нам розказували, Пересопниця була непростим селом, тобто там було ціле городище, вирувало життя. Але про історію не будемо, кому цікаво — сам пошукає і запитає в вуйка Гугля чи в інших там вуйків=))

Уявіть собі: стара дерев’яна церква, старезний дуб, біля нього коник і ця вежа… а ще надзвичайно свіже повітря і хороший настрій. Скажу чесно, що ми планували приїхати туди на годину часу подивитись музей, але залишились до вечора… тобто до останньої маршрутки, яка їде звідти на Рівне о 19.00.
Поки всі по черзі катались на конику, ми розстелили карімати, дістали весь харч, шо мали, дістали гітару і почали співати. І це все якось так від душі… ну просто супер… словами не передати. Ще одне «велике ДЯКУЮ» кажемо пану Всеволоду, який нам допоміг зорієнтуватись в цьому селі, дозволив на конику покататись і ше й з нами поспівав. Село, як виявилось дуже мале, з населенням приблизно 150 людей, але дуже раджу його відвідати. Там якась дуже класна енергетика.

19.00… приїжджає автобус, багато людей, але ми спокійні… ми ж зі Львова, в нас тут після нового року і не таке бувало=)) Так шо година часу на одній нозі чи в якійсь незрозумілій позі для нас не проблема.

От і Рівне, далі ми довго думали, шо робити далі і з того всього пішли їсти. Знову ж таки ціни — адекватні, але персонал і атмосфера самого закладу — такі собі. Нас навіть не настрашив музичний автомат з якого постійно лунав шансон або попса. Але з нашим приходом там заграли Гадюкіни і ОЕ. А на прощання поставили Рамштайн=)) Думаю нас там запам’ятали.

Далі був рівненський вокзал, електричка Рівне — Здолбунів, пригоди в декого з нашої команди в цій електричці, 4 години на здолбунівському вокзалі в абсолютно різних позах (не подумайте нічого поганого) і нарешті довгоочікувана електричка до рідного міста. Ще були холодні вагони і мякі лавки. І нарешті ЛЬВІВ!!!

Але взагалі все пройшло дуже класно і всі дуже задоволені. Хочу сказати, що ми дуже часто шукаємо куди поїхати, цікаві місця, але десь далеко, а насправді, в нас «під носом» є дуже багато цікавих і недосліджених місць, куди потрібно їхати і розказувати іншим.

Дякую за увагу=))

Запись Хто рано встає або спати не лягає, той за день дуже багато встигає ! впервые появилась Недома.