Команду назвали Бат’ON, чому так, довго пояснювати, тому не буду. Нас було троє… , Роман, Андрійко (він же Батон, не путати з назвою команди) і я. За два дні до виїзду все було на грані зриву через деякі нюанси, але всьо сталося так як хотілося.
Вирішили виїжджати в п’ятницю звечора, шоб ше собі трошки поспати перед стартом. Не дуже нам то вдалось, але зато було весело. Планувалось, шо зберемся о 21.00 запакуємся і десь 22.30 виїдем, але тільки почали тоді пакуватись. Не так легко на легкову машину погрузити 3 ровери, але для нас то як два пальця об асфальт. Педалі викрутили, рулі скрутили і на багажник. Батон взяв чарівний макінез, який стянув наші ровери докупи, а вже решту постягували стяжками. Нарешті рушили, але ше треба було заїхати в аптеку, Скриню, заправку і зустрітись з Володею і забрати систему і карабіни. До речі, Володі величезне спасибі, тех. етапи пройдені завдяки тобі. І от нарешті виїхали….1 ночі. Ну думаєм, нічо страшного, 170 км до пункту призначення, 2.5 — 3 години і на місці… але не тут воно було. Як співають Антитіла «Їдем, їдем…..їдем далі їдемо….», а приїхати ніяк не можемо. Ше був кумедний момент в 3 ночі на заправці в районі Болехова, коли чувак на Копійці підрізав трошки п’яних на скутері… але факт того, шо то 3 ночі… певно хотів би такого — то не придумав. Так от, не відволікаємся, ми далі їдемо, почалися перевали, починає світати, а ми їдемо, і от нарешті… с. Верхній Бистрий. Ура! Думаємо, приїхали, але є нюанс, треба знайти поворот, який веде на стартову поляну. Я вже не вивалюю шось думати, бо то 5 ранку а може й біля 6-ї, село вже прокидається, люди виганяють худобу. Ми покружляли по селу, так нічого і не знайшли, зупинились і всі позасинали, і дякуємо якомусь файному дядькові, який постукав у вікно нам і каже: «Хлопці, та то з роверами в той во поворот всі їхали….» Поворот виявився за 20 м, від місця, де ми парканулись. Настрою вже кудась їхати не було зовсім, але Батон пробив куди далі їхати і ми поїхали….4 км і стартова поляна, купа машин, палаток, річка. Всі якраз починали прокидатись, а ми хотіли спати. Реально не хотілось нічого, нікуди їхати, а просто витягнути карімат і вирубатись.

Ми припаркувались і вирішили з Батоном йти до палаток організаторів і взнати, шо там і як. Роман в той час міцно спав, і йому точно ніяких перегонів не хотілось=)) Ми все взнали, вернулись до машини, взяли все необхідне, в тому числі і Романа, який до останнього пручався, але все ж таки пішов з нами. Все… зареєструвались, взяли карту, легенду і ше дууууже класну фірмову пов’язку.

Була десь година 8 і ми вирішили, шо зараз йдемо перекусимо, потім хтось (Батон) піде на нараду капітанів, а ми за той час перекимарим і в 11 годині стартуємо. Але то реально було смішно, бо інші команди розминаються, обговорюють в якій послідовності  будуть проходити контрольні пункти(КП), а ми собі спимо. О 10.40 скоренько встаємо, одягаємось, пакуємо речі, п’ємо по Ред булу (бо він надає крила), і скоренько на старт.

Далі вже конкретніше про гонку. Нам дали карти з позначеними КП і легенду з фото, де саме знаходяться КП. Там треба було сфоткатись, як мінімум двічі. Ми з орієнтуванням мало дружимо, тому вибрали найближчу КП і поїхали до неї. І таких було багато, всі рванули, і тут перший підйом по болоті….ми з Романом тримаємось разом, Батон відстав….нагорі його чекаємо, а його все нема. І тут появляється, матом криє всьо і всіх, але проходить 10 хв і ми вже лізем далі вгору. Розуміємо, шо напевно йдемо трошки неправильно, бо для «ВЕЛО» мають бути дороги, а ми ліземо вгору. Та ми такі були не одні. Ми знали, шо КП десь близько, але ДЕ???!!! І от нам Трекери підказують куди їхати і ми знаходимо перше КП (№14), фоткаємся, їдемо далі. Вже появився запал, шо ми все-таки шось можемо. Далі був дуже крутий спуск, певно пару тому років там їздили якісь ЗІЛи, але зараз там просто розмита дорога з ровами від води. Більшість по ньому спускались помаленьку, але то не про нас. Ми собі спокійно, як три придурки, валили вниз, шо дурні. І тут, Роман, який їхав перший зупиняється і каже, шо загубив ланцюг. В нас шок. Батона ше не видно, але як він потім казав, він шукав по дорозі гривні….знайшов три вкупі…… знаєте, є 2 гривні одною купюрою, а він зразу 3 знайшов. То вам не жарти=) Пішли ми шукати ланцюг, і …… він знайшовся. Виявилось, шо розщіпнувся замок, і він злетів. Добре, шо Роман мав запасний замок, 5 хв і їдем далі. Чуть далі по схилу, стоїть чувак, перекинув ровер догори ногами, і шось ремонтує. Зупиняємось, пропонуємо допомогу, але він каже, шо все добре, нічого страшного, він просто……….зламав раму….точніше перо, місце де кріпиться заднє колесо. І далі порадив нам не ставити великі ротори.Поспівчувавши йому, поїхали далі, почалось село Стригальня, люди були в шоці від того, шо твориться. Але нам було все одно. Ми догнали деякі команди і вже їхали з ними до найближчого Т-подібного перехрестя. І тут якийсь дядько каже всім: «Їдьте наліво, то на Синевир», але нам по карті треба було на Міжгір’я, тому ми поїхали направо, і добре, шо за метрів 200 схаменулись і зрозуміли, шо їдемо не туди. Нас збило з толку те, шо на карті було десь 4 Міжгір’я в різних місцях. І таке буває… Вернулись назад і почалась дорога вгору. То був Синевирський перевал. Було важко, але вийшли нагору і тут…….будки з різними штуками і кваааас…… такий смачний, такий холодний. Попили і вперед.

Знову розвилка і знову не туди поїхали, проїхавши по якомусь хребту добрий кусок, зрозуміли, шо треба вертатись….дорога назад була важчою, ніж туди. Вернулись знову на перевал, взяли ше по квасу, доїли канапки, присіли, і …. задрімали, але дорога кличе. Тільки рушили, зразу Батон пробив колесо, 10 хв, і їдемо далі. На горі було досить прохолодно, тому на педалі тиснули добре. І от 15 КП сфоткались, їдемо далі….треба було зрізати шлях, шоб виїхати на дорогу, вирішили їхати городами, і добре шо попали на стежку. Але такий кайф спускатись по мокренькій травичці, вниз, ше й чуть на гадюку не наїхали, добре шо здалеку її побачили і дали їй перелізти стежку. Виїхали на дорогу….вже частіше звірялись з GPSом, шоб менше блудити. Далі доїхали до КП (№23), де були тех. етапи. Перший – спуститись з по канату з одної сторони мосту і потім за допомогою жумара піднятись на іншій стороні. Роман і Батон скоренько з тим справились, хоча в Батона аж руки потерпали, він їх просто не відчував, а ми його вже гнали на сусідній ТЕ (переправа через річку). Його вже проходив я і Роман. Дуже кайфові тех. етапи, за що окреме спасибі організаторам.

Далі, проглянувши карту, вирішили йти до найближчого КП(№19), а потім залишати речі на спеціальній стоянці і вночі йти в гори. Але не так воно все сталось. До того КП ми ледве дойшли, на горі вже почало гриміти і повівати сильним вітерцем, і я вже реально хотів на половині дороги вертатись, але, дякуючи Роману ми дойшли до КП, сфоткались і пішли вниз. Тільки прийшли на стоянку – почався дощ. То була десь 21.30. Ніяких гір нам не хотілось, ми хотіли спати, і тут ше й в бабці, на подвір’ї якої була стоянка продала нам молочка, ми поїли і запили, і остаточно перехотіли кудись йти. А як виявилось дуже і дуже даремно…… Бо інші  команди в той час скоренько приходили переодягались, брали потрібні речі і йшли далі, незважаючи на дощ. А ми спали і мерзли, бо не було навіть чим накритись. І тут в 3 ночі вже не витримали, і вирішили йти. Ви собі навіть не уявляєте, шо ми відчували, коли під головою в Романа виявився теплийкоцик, якого ніхто до того не побачив, але то таке. Вирішили йти на г. Додина.

3-тя година ночі, йдемо хутором, шукаємо стежку на гору, нарешті шось є. Почали підніматися і тут кущі, дерева, болото і всяка срань. Добре, шо нам в голову прийшла чудова думка спускатись і вертатись назад. По дорозі назад почало світати….краса….гори, схід сонця=)) Прийшли на стоянку, там якраз була якась команда. Хлопаки якраз натирались вазеліном і ше нам пропонували, але ми відмовились. Як виявилось – то була команда «Ракета», майбутні переможці. І ми дойшли висновку, шо вазелін – то сила.

Випили по Ред булу з булочками і поїхали в гори. Спочатку на дике озерце, яке знаходиться на висоті більше 1000 м в горах і потім пішли на г.Негровець (1709 м). Теоретично, це були пішохідні точки, тобто ми мали залишати наших «коників» внизу і йти туди пішки, але ми зробили тактичний хід, пішли нагору з роверами, тому що, розуміли, шо спустимось швидко. По дорозі на гору, ми багато поганого говорили, але то всьо про себе і хіба шо деколи проскакувало вголос.  А коли ми видерлись на хребет – ми прозріли, краса нереальна і йти вже набагато легше.

Пройшли дві гори по хребту з роверами і вирішили їх залишити, зчепивши ланцюгом і під кущами. Виднілася вже висока гора і ми були впевнені, шо це Негровець. Ми пройшли гори Ясновець, Малу Гропу і тут гора Велика Гропа перетворилась в поооовну гропу, бо ми думали, шо це Негровець, але він виявився далі. Які нас переповняли емоції і які слова крутилися в голові – розказувати не буду, самі догадуйтесь. Але нічого, взяли Негровець, зробили фото, трошки покричали один на одного через їжу по дорозі і пішли назад. Знову появився азарт, ми дійшли до роверів, і скоренько поїхали. В мене вже остаточно постирались колодки на задньому гальмі і було чути як ротор вже просто треться до металевих основ колодок, але то «на скорасть нє вліяєт». До дороги в селі було десь 8 км, і це все був суцільний спуск – лісом, по каміннях…… ех…… кайф……А ми ше й люди ненормальні, помалу їхати не вмієм, тому летіли шо дурні, обганяли пішоходів, які по дорозі на верх ше сміялись з нас, через те, шо ми йшли вгору з роверами. Спускались десь хвилин 40, руки просто відпадали, оскільки на калюжі і болото ніхто не звертав уваги, то приїхали всі брудні, змучені, але усміхнені і задоволені!!!

Далі треба було вертатись на стартову поляну, знову Синевирський перевал, але вже з іншої сторони. Думали зловити якийсь фургончик, але як на зло, майже ніхто не їхав вгору, тому пішли пішки. Йшли мовчки, всі думки були про фініш і про сон. І тут…… ми знову на вершині, взяли по квасу і вниз. Ще один бомбезний спуск, але тепер вже по асфальту. Який то кайф мчати вниз, а не карабкатись вгору…Сильно розганятись я боявся через майже відсутнє заднє гальмо, але не стримався, і в мене на спідометрі швидкість доходила до 70 км/год….та й ми всі десь так летіли.  Відкрилось 34 дихання і ми знову повертаємо на с. Стригальня. Там вже через гору стартова поляна. Це та сама гора, де Роман загубив ланцюг, а чувак зламав раму, тільки тепер вже треба підніматись.

То був найважчий підйом в житті. Ми ледве йшли по тій псевдо дорозі, зупинялись кожні 50 м. Зустріли якогось дядька з малим сином по дорозі, який нам травив різні історії, але нам реально вже було настільки пофіг, шо ми половину навіть не слухали. Він нам порадив скоротити дорогу і піти стежкою, якою, по його словах, ми зразу вийдемо до потрібного нам місця. Ту його пораду ми ше довго згадували і будемо згадувати.

Нарешті вершина…… ми ше раз зупинились, поїли чорниці попили води і спокійно поїхали вниз по стежці. Доходила 16.00, здавалось би, ше трошки і все, гуляєм. Але от ця стежка повільно переходила в болото і чагарники. Заїхавши в ліс, вирішили проконсультуватись з ДЖІ ПІ ЕСом. Він сказав: «Любі друзі, ви йдете в правильному напрямку». Спорити не будемо, їдемо вниз. Лісом видніється закинута дорога, по ній певно останній раз їхали десь 40 років тому, але їхали, тому вирішили спускатись попри неї. Знову ж таки, ми з Романом тримались разом, Батон трохи відставав, але то виправдано, бо в нього були тільки задні гальма, а передніх не було, а спускатись тільки з одним – реально важко. Хто знає – той зрозуміє. Нецензурна лексика виривалась з наших уст все частіше. Їдемо вниз, зупиняємось, чекаємо Батона, а його нема і нема. Кричимо – а він мовчить. Зрозуміли, шо роз’їхались чуть в різні сторони. І тут після чергового вигуку: «Батоооон!!!», чути: « ТА Я ТУТ, БЛ***!!!». Ми з Романом зрозуміли, шо все добре і поїхали вниз. Їхали вже по тій дорозі, а там болото, завалені дерева, вузенька стежка посередині і дві колії по боках. От раз я з’їхав з тої стежки і рефлекторно почав гальмувати, перетиснув переднє гальмо і юхуууув через руль. Дякую шолому, який прийняв на себе удар рами. Під ровером лежати було трохи незручно, тому я вибрався і вже пішов вниз. І тут ЧУДО – видніється річка і дорога біля неї. Тільки одна проблемка є – нема Батона. І тут дивлюсь в кущах шось починає відблискувати – а от і Батон з ровером. Злий на нас ппц, але ми владнали всі спірні питання і поїхали на фініш.

Коли ми побачили машини, намети і людей, то на серці аж відлягло. Ми це зробили – ми дойшли до фінішу. Відмітились в суддів, помились, пішли з’їли борщику і голубців, запиваючи компотом. Кааайффф….Дочекались нагородження, подрімали, посміялись, поїли чорниць, які собі купили. Далі помили наших залізних коників і вирішили, шо поїдемо  додому в той же день, залишатись ночувати не будемо. Рішення, як потім виявилось не дуже правильне, але добре все те, що добре закінчується. Порада: не сідайте за кермо, після таких перегонів, поспіть.

Отже, наш перший Горгани Рейс, ми пройшли 7 КП (з стартом і фінішом) і 2 тех. етапи (без жодного досвіду в таких речах). В  підсумку на фініші 11 місце, але після остаточного фінішу – 13-те. За те, ми знаходимось найвище в заліку, серед команд, де більше, ніж 2 учасника. Приємно.

Окрема дяка організаторам з гарну організацію (вибачайте за тавтологію). Дякуємо за чай на фініші, за класні тех. етапи, за цікаві КП, і окремо за повязки=))) Тепер якесь таке дивне відчуття того, що наступні перегони аж наступного року. За те, тепер ми знаємо до чого прагнути.

Ну і якщо цей допис читає народ, який думає, чи їхати, чи не їхати туди – тоді скажу точно – навіть не думайте – ЇДЬТЕ!

Дякую за увагу=)) Признаюсь, що не всі фото — наші, деякі позичені=))

Більше наших фото з Горгани Рейсу тут, а від інших команд тут.

Запись Gorgany Race 2013. Звіт команди «Бат’ON» впервые появилась Недома.

Весь інтернет гуде фотками звідти і вже давно закрадались думки поїхати туди і побачити вживу цю красу і переконатись, що це не фотошоп, а дійсно витвір рук людей і природи, яка все гарно доповнила.

Назбиралось нас аж 5 людей, мало бути 6, але один хлопчина в останній момент не зміг поїхати….ну  і ледь не забув про гітару!=)) Компанія зібралась весела, що дуже радувало, бо це вже величезний натяк, на те, що поїздка буде вдалою. Так і сталось, але про все по порядку.

Розклад поїздів взнали, білети купили, зібралися….о 00.00 біля Скрині (місце зустрічі змінити не можна). Поїзд Львів-Луганськ відправлявся в 1.08, тому ми ше встигали закупитись і в дорогу. Нам потрібно було доїхати до Здолбунова, де ми пересідали на електричку і попадали в Клевань. Їхати три з половиною години, за які ми встигли поговорити, поспівати, посміятись, а дехто, ще й поспати. А от і Здолбунів, доволі непоганий вокзал, про який ше буде розмова, півгодинки і ми вже в електричці Здолбунів-Луцьк. Трошки перекусивши, ми подумали, що пора вже шось поспівати і полились пісні Гадюкіних, ОЕ, Плачу Єремії і Івасюка. Народ, якого було не дуже багато, був в шоці, але шо нам молодим?!!!=)))

Година часу і ми в Клевані. Самого міста ми не побачили, бо зразу рушили в бік тунелю. ДжіПіЕс і випадкові перехожі нас скерували і ми за 15 хв стояли, з широко  розплющеними очима, а потім всі почали бігати, роздивлятися і фоткати(сь). Я вам скажу так «КРУТО». Реально нереально круто. Все дійсно, як на фотках, краса. Ми вирішили йти цим тунелем до його кінця, але як виявилось, не все так просто. Світло в кінці тунелю нам вбачалось дуже часто, але це все була ілюзія і я точно не збрешу, якшо скажу, шо ми пройшли десь 4 км, і це ще був не кінець. Йти було доволі важко, бо шпали заросли кущами,  стежки немає і просто тьма кровосісів. Спочатку був ліс, потім болото, потім якісь хащі і от ми побачили дорогу, по якій навіть їздять машини і стежку, по якій час від часу ходили люди, які нам підказали, як вибратись до сусіднього села. Село Оржів, в яке ми вийшли, ми проїжджали електричкою, тому ми дійсно пройшли хороший кусок дороги.

Вже з Оржева ми поїхали в Рівне, де погамали місцевої піци, побачили, що Львів вже на набагато вищому рівні  в питаннях сервісу, закладів харчування і т.д., але і ціни в нас відповідні, там — дешевше.

Окреме «велике ДЯКУЮ» хочу сказати своїй хорошій подрузі Люді, яка була нашим телефонним гідом, бо живе в тих краях, дуже нам допомогла і порадила поїхати в Пересопницю, про яку мало хто знає, хіба шо чув про Пересопницьке Євангеліє. Туди ми і направились.  Виявляється село маленьке, тому там маршрутки їздять доволі рідко. Через саме село приблизно 5-6 разів на день, а ще можна йти в сусіднє село (1 км), де частіше їздять. З Рівного туди їхати приблизно годину. Для нас найважливішим було не проспати нашу зупинку. Але так як ми троха виділялись серед людей, вже всі в автобусі знали, куди ми їдем і нам показали, де виходити.Приїхали… Вийшли з автобуса… Краса… Величний музей і сільська природа, без шуму і пороху. Дівчата від того свіжого повітря зразу почали дуріти, фоткатись посеред дороги… але шо тут поробиш?! Це нормально. Одразу до нас підійшов дуже хороший, як потім виявилось, пан, який нам допоміг розібратись, шо, куди і як. Навіть запропонував нам покататись на конику верхи. Ми, звичайно, погодились і пішли розглядати музей.

Музей був збудований минулого року, до 450-ї річниці Пересопницького Євангелія. Все зроблено дуже гарно і акуратно, як не як під патронатом президента, який і відкривав його. Дуже цікаві експонати, дуже хороші люди, та й взагалі, все як положено. Ціна квитка дорослого — 10 грн, для студентів — 5 грн.

Трошки далі від музею, біля церкви відновили дерев’яну вежу  тих часів. Як нам розказували, Пересопниця була непростим селом, тобто там було ціле городище, вирувало життя. Але про історію не будемо, кому цікаво — сам пошукає і запитає в вуйка Гугля чи в інших там вуйків=))

Уявіть собі: стара дерев’яна церква, старезний дуб, біля нього коник і ця вежа… а ще надзвичайно свіже повітря і хороший настрій. Скажу чесно, що ми планували приїхати туди на годину часу подивитись музей, але залишились до вечора… тобто до останньої маршрутки, яка їде звідти на Рівне о 19.00.
Поки всі по черзі катались на конику, ми розстелили карімати, дістали весь харч, шо мали, дістали гітару і почали співати. І це все якось так від душі… ну просто супер… словами не передати. Ще одне «велике ДЯКУЮ» кажемо пану Всеволоду, який нам допоміг зорієнтуватись в цьому селі, дозволив на конику покататись і ше й з нами поспівав. Село, як виявилось дуже мале, з населенням приблизно 150 людей, але дуже раджу його відвідати. Там якась дуже класна енергетика.

19.00… приїжджає автобус, багато людей, але ми спокійні… ми ж зі Львова, в нас тут після нового року і не таке бувало=)) Так шо година часу на одній нозі чи в якійсь незрозумілій позі для нас не проблема.

От і Рівне, далі ми довго думали, шо робити далі і з того всього пішли їсти. Знову ж таки ціни — адекватні, але персонал і атмосфера самого закладу — такі собі. Нас навіть не настрашив музичний автомат з якого постійно лунав шансон або попса. Але з нашим приходом там заграли Гадюкіни і ОЕ. А на прощання поставили Рамштайн=)) Думаю нас там запам’ятали.

Далі був рівненський вокзал, електричка Рівне — Здолбунів, пригоди в декого з нашої команди в цій електричці, 4 години на здолбунівському вокзалі в абсолютно різних позах (не подумайте нічого поганого) і нарешті довгоочікувана електричка до рідного міста. Ще були холодні вагони і мякі лавки. І нарешті ЛЬВІВ!!!

Але взагалі все пройшло дуже класно і всі дуже задоволені. Хочу сказати, що ми дуже часто шукаємо куди поїхати, цікаві місця, але десь далеко, а насправді, в нас «під носом» є дуже багато цікавих і недосліджених місць, куди потрібно їхати і розказувати іншим.

Дякую за увагу=))

Запись Хто рано встає або спати не лягає, той за день дуже багато встигає ! впервые появилась Недома.

Так само і нам пройшов цей час. Ми планували переночувати і їхати далі, але не так сталось, як гадалось і зависли ми там ше на одну нічку.

В принципі нічого дуже цікавого за цей час не сталося, ми практично весь час сиділи вдома і відпочивали. Хіба шо виходили кудись в супермаркет і кофішоп =))

Ці дві ночі ми дуже класно проводили – сиділи, бесідували про всяке. Були і веселі моменти, особливо, коли Лукаш нюхав всякі свої «доріжки».  Він казав, шо то не є важкий наркотик, а просто якась фігня, шо додає енергії. Напевно він не збрехав….

Одного разу, десь о 3-ій ночі ми собі файно сиділи, вже трохи дрімали, а він не міг спокійно сидіти, в нього «чесались» руки, шоб шось зробити. І тут, уявіть собі, Лукаш встає, починає пересувати меблі по декілька раз, а потім, шо нас найбільше «порвало», дістає пилосос і починає пилососити…… в третій ночі!!!

Ми, до того часу, вже собі файно покурили і нас пробило на ржач…аж до сліз. Але як на мене, нас би рвало навіть без трави =))))

До того всього, Лукаш слухає музику в стилі хардкор і якшо ви думаєте, шо це рок – помиляєтесь. Це взагалі незрозуміла  музика…. винос мозгів. Хоча, якшо покурити, то музика якраз в сам раз.

По місту майже не гуляли.  В Роттердамі нічого дуже цікавого немає, тому що це місто було вщент зруйноване  під час Другої  Світової Війни і потім відбудоване. Тому фактично всі будинки там сучасні. Можна ше зазначити, шо Роттердам – найбільший в Європі порт. Отак от.

Ше б хотів трошки про Лукаша написати. Він – дуже цікава людина, багато знає і вміє, але як він сам казав – дуже лінивий. Там в нього вдома дуже багато всяких різних інструментів, приладів, корисних і дуже класних штучок. Лукаш багато розказував про Роттердам, про життя тих людей, які живуть з ним. Ще ми багато чого цікавого почули і взнали, як виживати і як поводитись в різних ситуаціях. Про Лукаша я ше згадаю в одній з наступних історій.

Полягали ми після того всього спати. Вставати треба було дуже рано, бо за Лукашем мав приїхати  Адам і забрати його на якусь роботу.  Вранці, підйом о 7 ранку…тобто нас  Лукаш збудив, мінімально перекусили і в дорогу. Попрощались з Адамом і Лукашем, обмінялись контактами і ше ми розпитали, як і куди нам краще йти. Нам порадили їхати поїздом, бо автостопом, було б дуже важко через ремонти доріг.
До вокзалу було йти 10 хв. Ми прийшли і почали взнавати – Що? Де? І по скільки?=)) Виявилось дуже часто, але дуже дорого і ISIC там не діє. Ми тверезо оцінили ситуацію і вирішили їхати зайцем. Домовились, шо якшо не дай Бог шось, то починаєм рубати дурака.

Приїхав поїзд, двоповерховий, дуже багато людей….ніяких контролерів ми не замітили, тому зі спокійним виразом обличчя зайшли, припаркувались і рушили. До Амстердаму 70 км…десь годину їхати. Якшо чесно, то важко зберігати спокійне лице, коли переживаєш, через кожну людину, шо проходить повз тебе. Але час біжить і година пройшла швидко. І нарешті….АМСТЕРДАМ!!!….

Про перебування в Амстердамі читайте в наступній історії=)))

To be continued…..

Запись Автостопом по Європі 2011 (01 — 25 серпня). Роттердам. День 10 і чуть 11-го. впервые появилась Недома.

І от, полазили ми по місту, роздивились, роздуплились і пофоткались, прийшов час шукати гітару. Йти до магазину  було як мінімум півгодини в одну сторону, але вибору в нас не було. Знайшли ми той MusicStore,який був маленьким, компактним, але затишним. Дуже толковий продавець нам попався. Він гарно розмовляв англійською, шо для нас було дуже зручно.

Спочатку ми спитались за найдешевші акустичні гітари – мінімум 60 євро, китайське фуфло та ше й пластмасове. Тарік, як гітарист, навіть не хотів їх в руки брати. Але, поспілкувавшись з продавцем і розказавши йому, хто ми і чого  хочемо, він дістав одну гітару, на ціннику написано – 85 євро, але цей пан сказав, шо продасть її нам за 70 євро! А гітара хороша, Тарасу сподобалась, це можна було зрозуміти з того, як він віртуозно на ній грав. Мені також сподобалось звучання, все-таки також  трошки  музикант. От, тому ми вирішили, шо беремо її. Але виникла ше одна проблемка – потрібен чохол. І тут добрий дядько знову йде нам на поступки і віддає нам дуже класний чохол, який коштує 25 євро за 15! Приємно, що є такі люди.

Але перед нами постав дуже складний вибір, бо для нашого бюджету – це важкий удар, але відступати нікуди. Та й теоретично ця гітара мала б принести прибуток. Тому ми її купили.
Ше трошки про сам Ганновер напишу. Місто саме по собі дуже красиве. Гарна архітектура, німецька чистота і порядок. Але хочу замітити, шо ми не бачили туристів. Хоча є на шо подивитись. Ну на довго там залишатись я б не радив, а так на 1-2 дні можна заїхати.

Прийшов час нам випльовуватись з того Ганновера. Ше тоді, як ми планували, як будем виїжджати з міста, я побачив, шо місце для автостопу, запропоноване в інтернеті, не дуже хороше, бо знаходиться на розв’язці, де всі переважно їдуть в сторону Берліну, а нам треба  до Амстердаму…. абсолютно протилежний напрямок. І от добрались ми до тої заправки, там глухо як в танку, машин майже нема. Ми подумали і сіли перекусити. То вже десь годинка перша була, а нам ше 500 км треба їхати.  На тій глухій заправці ше стояли три фури на російських номерах і ми вже думали, шо можливо повезе…але чуваки їхали в Росію, а нам туди явно не треба було.
Не знайшли ми іншого виходу, як виходити на автостраду і йти пішки до найближчого паркінгу. Правда далеко ми не зайшли, бо почули звук сирени. Нас зупинила поліція =)) Але вийшло непогано…на нас накричали, вичитали нам мораль і ми заплатили штраф  — по 10 євро,(в мене навіть є квитанція), за то нас довезли до величезного паркінгу, на шикарному Мерседесі, і ше на нас кричала дуже красива поліцайка. В принципі могло бути і гірше.
АЛЕ ПАМЯТАЙТЕ – ЙТИ ПО АВТОСТРАДІ ЗАБОРОНЕНО!!!
І нарешті ми знову починаємо стопити. Табличку ми намалювали ше на тій «гнилій» заправці, тому тут майже відразу взялися за діло. Нашою помилкою була табличка з написом AMSTERDAM, тому що ми посередині Німеччини, а хочемо зразу дістатись до серця іншої країни. Треба було писати табличку HOLLANDабо NETHERLANDS. Тим більше у всіх доволі цікава реакція на напис AMSTERDAM, пояснювати чому не буду — самі догадаєтесь.
І тут, пройшло 2 години і нам знову везе. Той Фольксваген Транспортер, на голандських номерах вже ніби поїхав, а насправді він припаркувався так, шо ми його не бачили, а сам водій пішов пити каву. Я випадково з ним розговорився. Чувака звати Адам, сам з Польщі, але вже 9 років живе в Голандії і якраз туди їде. Ми звичайно попросили, шоб він нас взяв. Згоду отримали, тільки після того, як пообіцяли, шо його не заріжемо =)))

Ми ше не уявляли як нам пощастило. Адам пообіцяв довезти нас до Роттердаму, а звідти всього 70 км до Амстердаму. Чувак простий, також колись катався стопом, але по Польщі, слухає рок. Кайф!!! Приємно!!! По дорозі ми розговорились, він багато чого розказав, ми йому також. Адам нам ше й поставив каву і тістечко на одному з паркінгів. Коли ми приїхали в Роттердам – вже вечоріло. Їхати далі не було змісту і Адам ще й сказав, шо допоможе з ночівлею. Він нас привіз в якийсь дивний район. Як потім виявилось, там жили в більшості поляки, які без документів  і не мають певного місця проживання. Спочатку було троха страшно.
Адам нас познайомив з Лукашом, чуваком, який там був за головного  в тому кварталі.  Уявіть собі, повно закинутих домів, все зачинено, заклеєно якимись плакатами, куча графіті і там ше й живуть люди. Спочатку ми думали, шо це все бомжі…але виявилось інакше.Народ просто нелегально там живе і працює і тому їм доводиться так ховатися. Десь процентів 90 – це поляки. Рідко, коли попадався хтось не з Польщі. Вони мають там свої правила, які навіть нам потрібно було дотримуватись.
Ці будинки, в яких вони живуть, по документах підлягають зносу, але по українських мірках, такі доми ше можуть стояти років 100. Називають їх «скотами» (squot). Самі будинки — двоповерхові, життя переважно кипить на другому поверсі, а на першому всякі господарські приміщення.
Ше один дуже цікавий момент. Коли ми в’їхали вГоландію, Адам зразу сказав, шо тут багато чого можна. І от саме в цьому кварталі ми замітили, шо в вікнах, замість вазонів росте КОНОПЛЯ!!! А найголовніше – це законно! От так от.
А сам Лукаш був дуже цікавою людиною. На перший погляд він нам здався наркоманом. Йому 26 років, невеликого зросту, дреди на голові.  Пішли до нього в будинок. По високих сходах вийшли на 2 поверх. Величезна кімната,  два мяких дивани, повно пристроїв (музичний центр, колонки, всякі касети, диски), інструменти. Не можна сказати, шо дуже комфортно було, але як для нас, туристів – взагалі супер. Вся підлога була застелена фанерою, доволі зручно. Було світло, вода, все як у людей. Маленька кухонька, холодильник. Все, шо потрібно для життя там було.

Ми покидали речі,  почали освоюватись там. Лукаш, показав нам як можна до інтернету підключитись. В нього була програмка яка генерує паролі дозакритих Wi-Fiмереж, але не всіх, тільки в Голандії. Ми вирішили поки шо довго не засиджуватись і піти в місто.

Вечір видався на славу. Лукаш нам показав кофішоп, де ми купили «AMNESIA», то травичка така. Казали, шо для початку буде якраз файно. Якшо мені пам’ять не зраджує, то за дві висушені квіточки ми заплатили 10 євро, нам їх вистачило на 2 дні.
Після того, ми вернулись додому. Лукаш сказав, шо приготує вечерю, а ми тим часом насолоджувались халявним інтернетом. І от за пів години їсти подано. Смакота…чесно. На вечерю були макарони з дуже смачною підливкою і пиво. А ше не обійшлось і без джойнта (косяк по їхньому).
Хочу звернути увагу, шо там народ не курить так як ми. Вони стараються розслабитись, тому  траву розмішують з тютюном в пропорції десь 50 на 50. Тут вже все залежить від ефекту, який ви хочете отримати.
Поки ми собі відпочивали, прийшов друг Лукаша….на жаль не пам’ятаю, як його звати. Але дуже хороший чувак. Ми гарно посиділи, поспілкувались, поспівали, попили пивка і скурили ше не один джойнт. Від того всього  заснув найшвидше, бо був дуже змучений, а Тарік з Лукашем сиділи довше. Як Тарас розказував, АМНЕЗІЯ – класна штука. Так шо можете і самі догадатись, шо вони робили=))
День видався дуже продуктивним. От так зараз собі сижу і це все згадую, то тоді це не здавалось чимось особливим, а зараз вже починаю більш реальніше все усвідомлювати.

Запись Автостопом по Європі 2011 (01 — 25 серпня). День 9 впервые появилась Недома.

Так от, нам сказали, шо вибратись буде дуже складно і порадили нам йти на сабвей (електричку), їхати на певну зупинку і там вже питатись в людей, куди далі. Так ми і зробили.

Пішли на електричку. Погода вроді би була файна, але коли ми приїхали до потрібної зупинки, «зайцем» звичайно, почав падати дощ і ше й вітер зірвався. Ми приїхали в якесь передмістя Берліну, погода просто жахлива, куди йти не знаємо. Весело, одним словом. І тут, коли ми стояли і безпомічно втикали в карту того містечка, до нас підійшла дівчинка. Вона нам всьо розказала і показала куди йти. Таке враження, шо то наш ангел-хоронитель в її особі нам поміг.

Вона нам сказала, шо треба вернутись на одну зупинку назад ,  перейти міст і там зразу є велика заправка з паркінгом. Ми так і зробили. Після нашої з нею розмови перестав падати дощ і засвітило сонечко. Ну хіба не диво?!=))

І так, приїхали ми туди, а там вже були конкуренти — дві дівчинки і один хлопець їхали з Вудстоку до Голландії. Ми ше з ними поспілкувались, але часу було мало, тому взялись до роботи.  Поки ми малювали картонку з написом HANNOVER, їх вже забрали.

І тут нове випробування. На заправках і на паркінгах вже треба самим йти до людей питатись і проситись, а не стояти з табличкою(хоча це також варіант). Ми розділились – ходили до людей питались, я ше й табличку мав. Не пройшло і 15 хв, як мені зупинився Фольксваген Поло і чувак махнув головою, шо їде в Ганновер. Їх в машині було двоє. Ми з Таріком і з моєю сумкою сіли назад, а іншу сумку запхали в багажник.

А були то якісь 2 афганістанці, які живуть в Ганновері. Англійською вони не говорили і майже не розуміли. Але так як вони собі двоє постійно про шось говорили, то проблем не було. Ми собі 4 години могли спати. Тим більше ми їхали по автобану і тому дійсно можна було поспати. Єдине, коли вони питались звідки ми, то ми кажемо: «UKRAINE», а він каже: «Oh, Russland?», я йому вдруге кажу, шо UKRAINE, notRussland, він знову мені за руслянд говорить і тоді я вже відповідним тоном сказав, шо Україна не Росія. Більше він не перепитував.

Час поїздки до Ганновера пролетів доволі скоро. Ми спочатку старались не спати, слухали, шо ті махмуди говорили, дивились на дорогу, але то всьо не цікаво. Єдине, шо розмішило – то дев’ятка, яка по автобану перділа, але ми тільки її замітили і полетіли далі.

І от Ганновер. Цікаве місто, гарна архітектура, все  чисто і по-німецьки.  Вийшли ми десь, на якійсь вулиці, подякували нашим махмудам, подарували їм  відкритку зі Львова і пішли шукати пригод.

Так як ми вже знали, шо можуть бути проблеми з Інтернетом, я записав всі координати і вказівки нашого коучсерфера на листку ше в Берліні. І правильно зробив. Але ми приїхали в місто десь  о 17.00, а Серкан (коучсерфер) писав, шо він на роботі і звільниться десь тільки о 19.00, тому ми ше трохи мали часу. І шось нас пробило на хавчик. Спочатку думали знову йти в МакДональдз, але пішли в Бургер Кінг….то фактично то саме, ті самі яйця, тільки в профіль…Зїли по гамбургеру і пішли шукати  вокзал, де ми мали зустрітись з Серканом. Йти було не довго, ми ше його чекали там десь хвилин 40.

З німецькою пунктуальністю, в 7 годині прийшов Серкан, хоча, як ви догадались, сам він турок. Приємний, молодий чувак, який перший раз приймав  до себе людей. Нам було все одно який раз він приймає людей, бо нам треба було переночувати=)) По дорозі додому, зайшли в супермаркет, Серкан прикупив троха продуктів. Ми нічого не купували, бо nomoney– nohoney=))

Коли прийшли до будинку, Серкан попросив почекати, бо там якась бабулька не хоче, шоб він нікого не водив до хати і як тільки вона вийде, то ми зайдем. Ми вже думали, шо нас «кинули», але всьо було гут, 10 хв і ми вже в квартирі.

Як на для одного, то квартира шикарна – дві кімнати, балкон. Все дуже просто, але в простоті і заключається вся краса.

Якшо ви думаєте, шо ми наїлися в тому Бургер Кінгу, то явно помиляєтесь. Ми були дууууже голодні. Серкан вирішив це питання, приготувавши макарони. Ми смачно поїли, попили пивка, поговорили про все і посиділи в неті. Він нас попередив, шо вставати треба буде рано, бо йому на роботу на 8 годину. Тому ми вирішили довго не сидіти…прийняли душ і полягали спати.

П.С. Вибачайте, шо так помалу про то всьо пишу. Якшо чесно, то не завжди є час, а деколи і музи нема=)) але постараюсь постити частіше, бо є ше багато про шо розказати!!!

Запись Автостопом по Європі 2011 (01 — 25 серпня). День 8 впервые появилась Недома.

Конкурентів було багато і більшість з них якраз і їхали до Берліну. Контингент автостоперів був великий – були і дівчата, і хлопці. Ми вже нарешті стояли з табличкою. Настрій був файний, ми ше поїли собі нектаринок, які купили десь по дорозі. Погода трохи підводила, бо час-від-часу був сильний вітер з дощиком. Досить неприємно.

Так от, дехто з того народу посідав вже в машини, дехто кудись пішов і залишились тільки ми з Таріком. Місце було хороше, тому ми були впевнені в успіху. Чекали десь  годину і нам зупинився якийсь чувак на крутому Мерсі, вже мав нас забирати, але як тільки побачив наші «рюкзачки», сказав: «Sorryguys»,  і поїхав. Якось ми недобре тоді зметикували, бо я думаю, нам би вистачило там місця. Стоїмо далі і десь за годину нам зупиняється жовта Шкода з двома тьотями. Кудась вони собі їхали і вирішили нас підібрати. Мови вони не розуміли ні англійської, ні польської, тому було троха важко. Та й довезли вони нас мало…десь 5 км до якогось села. Але то також було класно. Ми гарно їм подякували і десь фактично за 10-15 хв нам зупинився класний дядько,як виявилось.
Він якраз їхав в сторону Берліну з Польщі. Казав, шо нам повезло, бо там десь в одному місці був великий корок і він об’їжджав через Костшин. Я сидів спереду, а Тарас ззаду. Тому він собі міг трохи подрімати, а я в той час говорив з дядьком. Дуже цікавий виявився чоловік, багато знає про Україну, про політичну ситуацію, а ше в нього прадід, здається, десь родом з України. Дуже цікаво було їхати. Він нас зразу попередив, шо в Берліні буде важко, а то ше й вечір наближався.

Приїхали ми в той Берлін. Ми вийшли на зупинці метро і пішли шукати щастя. Якшо чесно, то доволі страшно то всьо виглядало, тобто місто дуже велике, а ми навіть карти не мали. Вирішили ми з’їсти хот-дог на зупинці, але ліпше би не їли, бо 1.5 євро він коштував, був маленький і взагалі несмачний=(

Ну то всьо таке, ми пішли на метро. Купили квиточок і поїхали в сторону центру. Ми шукали мкдональдз і знайшли його. Але там НЕ БУЛО туалетів і безплатного ві-фі. До інтернету можна було підключитись тільки якшо ти маєш німецьку тел. карточку, здається T-Mobile… Для нас то було дуже погано, бо нам дуже потрібен був доступ до інтернету. А ше й до повного щастя ми дуже хотіли в туалет, а там його не було.

Пішли ми гуляти Берліном,  якшо чесно, то місто нам не сподобалось. Все гарно, чисто, по-німецьки. Але якась атмосфера не така…не комфортно якось. Вже вечір вечорів, а ми не знали куди йти і шо робити. Почалась навіть мінімальна паніка, бо все таки місто величезне, ми там самі, без карти. Ше й нема інтернету ніде!!! Але….як я вже писав вище, я знайшов в неті хостел ше в Костшині і це був наш єдиний шанс. Він знаходився на якійсь Катарін штрассе, і саме цікаве, шо коли ми підійшли до поліцаїв питатися, де то є, то нам спочатку сказали, шо в Берліні дві таких вулиці, але потім знайшли нам все гарно в інтернеті і видрукували нам карту, і показали куди ми маємо йти. Можу сказати, шо там міліція не така як в нас і якраз до туристів ставиться дуже толерантно і завжди вони готові допомогти.

Пішли ми на електричку, там вони називаються SUBWAY, тобто приміські поїзди. Нам треба було проїхати 4 чи 5 зупинок. Білетів ми вже не купували на свій страх і ризик, але доїхали файно, без пригод. Ще хочу додати, шо на вході на зупинку до електрички був торговий центр і там був так званий, TOILETTECENTRE. Так от, шоб сходити туда по-маленькому – 1Євро, а по-великому-УВАГА- 7 Євро!!! Нонсенс…ше такого не бачив і бачити не хочу.
Так от, доїхали ми до потрібної зупинки, вже була десь 10 година вечора….темно, але не можу сказати, шо було страшно. Ми попитались людей і найшли потрібний хостел десь за годину часу.
Нам дуже повезло, шо були місця і нас прийняли на нічку. Все дуже культурно і гарно. Ніч нам коштувала 10 Євро з кожного, і це як для такого міста дуже дешево. Ми були дуже раді, бо нарешті прийняли душ. Також там поїли, познайомились з іншими цікавими людьми, студентами і не тільки, і поспілкувались з рідними і друзями через інтернет. Потім полягали спати.
От так пройшов цей день. Дуже насичено, але з хеппі-ендом.=)))

Запись Автостопом по Європі 2011 (01 — 25 серпня). День 7 впервые появилась Недома.

Ше раджу вам, на таких заходах триматись купи, бо я губився десь 3 рази і то сам винен. Хоча за один раз мені троха прикро, бо я загубив одну дівчинку з тих «Серце до серця» з якою файно собі відривався(не всі ж вони там були такі незрозумілі)…і шо саме гірше,  навіть не пригадаю як її звати. Єдине, шо пам’ятаю, шо вона з Луцька. Так шо гарна брюнетка з Волині, якшо ти то читаєш – відізвись=)))

Дуже незручно було спати в першу ніч, тому що ми хлопці не маленькі, а палатка навпаки – не велика…ну і ше й величезні торби всередині, тому всі наступні ночі я спав на вулиці в спальнику.
Ну і на кінець можна сказати, шо фестиваль вдався. І чує моє серце, шо наступного року ми туди знову поїдем, але вже не двоє, а як мінімум двадцять двоє=))))

Запись Автостопом по Європі 2011 (01 — 25 серпня). Ми на WOODSTOCKу!!! (Дні 4, 5, 6) впервые появилась Недома.

Але 17 років тому, один поляк викупив право на проведення цього фестивалю і зараз з дуже великим успіхом, WOODSTOCKпроходить на території Польщі. Цього року вже був ХVIIPRZYSTANEKWOODSTOCK. Ви собі уявіть, яке значення має для влади цей фестиваль, якщо на відкритті присутні серйозні діячі, еліта Польщі, задіяні винищувачі війсьоково-повітряних сил і це все транслюється в прямому ефірі на телебаченні! Вражає….
Далі  трошки про організацію того фесту. Вона була просто на найвищому рівні.  Зразу видно, що працювали дійсно спеціалісти, професіонали, люди, які шарять як все має бути. Звичайно були й свої мінуси, але вони перекривались плюсами.
На фесті було 700 тис людей!!!  Величезна територія, де є все, шо людям потрібно.  Хочу звернути увагу на туалети – їх було просто ДУЖЕ багато, не так як в нас….на фестивалі 10 тис людей і 10 туалетів, і то напевно я забагато написав. Звичайно там були біо-туалети, але вони вчасно чистились…ну і це приємно, хоча і троха дивно, бо в нас таке не завжди побачиш.
Далі….душів як таких не було. Були зроблені крани і такі міні-ванночки. Хто вже був в курсі справи, то привозив вже з собою шланг з душу=))) Спочатку це виглядало троха смішно, але як потім виявилось – це реально круто. Хоча там також не без мінусів – рано дуже багато людей, дуже великі черги, болото…але ніхто на це не звертає уваги. Всі дуже приязні і доброзичливі.
Взагалі було дууууже брудно. Але то все навіть не замічалось. Атмосфера того всього дійства просто вражала і ніхто не звертав уваги на всякі дрібниці.

Найбільшим мінусом – була заборона палити вогонь. Але ви собі уявіть – 700 тис людей і всі палять ватру…Напевно тому і заборонили. Тим WOODSTOCK, як фестиваль в нашому розумінні, найбільше відрізняється. Бо ми привикли на фестивалях варити собі їсти, сидіти біля вогню, співати…а тут такого нема. Хоча народ співає, але їсти не варить.  Якшо говорити про харчування, то там проблем з тим абсолютно не було, але якшо ти мав гроші. Була їжа на любий смак…навіть вегетаріанська. Нормально поїсти можна було за 15 злотих….Для тих, хто мав якісь свої мівіни, чи шось таке, було місце, де продавали кипяток. Він коштував 2 злотих на одну посудину – тобто ти міг прийти з горнятком, а міг з відром і тобі наберуть туди кипятку за ту саму ціну. Ше шо дуже цікаво, то спеціально під фестиваль там зробили супермаркет, тимчасовий. Там було все крім алкоголю, і шо дуже цікаво – ціни спеціально на час фестивалю ніхто не завищував. Уявіть собі подібну ситуацію в нас….Але з магазинами проблем взагалі не було, адже можна було піти в місто і там в супермаркетах купити все що забажаєш.
Для вегетаріанців була також точка з їжою. Їх годували люди з Індії. Так звана організація Харі Крішна. Здається порція коштувала 6 злотих, але якшо чесно, то воно виглядало не дуже апетитно.

Взагалі там була така центральна дорога, якою люди курсували і вдень і вночі, і взагалі мені здається, що потік людей там не припинявся. Вздовж неї було дуже багато лотків  з різною продукцією. Можна було купити різні сувеніри, футболки, бандани і тд і тп. Багато було німецьких армійських речей. Вони були вживані, але видно, що добротні. Наступного року візьму з собою більше грошей і точно шось собі прикуплю
І там не тільки можна було шось купити, але й також  була можливість записатись волонтером на Євро, здати кров, купити квиток на поїзд, зайти в інтернет. Були палатки від фірм, виробників гітар, де можна було собі попробувати пограти або організувати якийсь джем сейшн.. І ше було банджо…… людей піднімав кран на висоту 25-30 метрів і звідти ти мав скочити. Коштувало це 100 злотих. Були черги, і люди скакали як вдень, так і вночі.
Була також Харе Крішна, яку я вже згадував вище. Точно не знаю, шо це за люди і чим вони займаються, але цілий фестиваль вони співали, тянули воза туди-назад, танцювали….взагалі, вони були в іншому вимірі, здається.  Ну  але то таке, кому цікава їх діяльність – пошукайте в павутині.
На фестивалі було окреме байкерське містечко. Я ше стільки мотоциклів не бачив, а в Таріка взагалі нерви здавали, бо він дуже хоче справжній байк. Але там все було строго, посторонніх в це містечко не впускали, а байкери мали спеціальні браслетики.
До речі, ми ше замітили таку штуку, шо постійно літали гвинтокрили і контролювали ситуацію з повітря. А поліції я взагалі здається не бачив.
Тепер про концерти. Вони були незабутні. Ми напевно не попали і на половину з тих гуртів, шо там були, але то шо ми побачили нам вистачило. Було три сцени – мала, фолкова і велика. Всюди була якісна музика і було приємно слухати, тому шо звук був просто прекрасним.

Ви тільки подивіться на список гуртів, шо були на великій сцені…я думаю, хто шарить, той зрозуміє.

А уявіть собі 650 тис людей біля сцени на  TheProdigy або коли біля сцени 300 тис людей, а під самою сценою тисяч 20 слемляться. Я от то пишу і в мене мурашки по шкірі від тих спогадів.
Короче кину вам пару відео, шоб ви то всьо оцінили. Заходьте сюди!
Також ловіть ссилки на гарні альбоми з Вудстоку.
1. 2. 3. 4. 5.

І ше одне…робіть закордонний паспорт, візу і на наступний рік їдемо на туди великою українською делегацією=)))

Запись Автостопом по Європі 2011 (01 — 25 серпня) Przystanek WOODSTOCK !!! впервые появилась Недома.

Ми з Таріком, довго не думаючи пішли в місто. Нічого цікавого там не було, але нам був потрібен МкДональдз. І на одному з будинків ми побачили, шо до нього 3 км. То не дуже порадувало, але вибору в нас не було. Ми там посиділи, поспілкувалися з рідними і друзями і потім пішли на саме поле, серце вудстоку! А йти десь з 5 км треба було! Але я ше стільки людей не бачив. Я собі різне уявляв, але то просто капець. Ше й всі йдуть з такою кількістю літрів пива, шо наші фести, просто ховаються. В мене таке враження, шо на час Вудстоку, пивзаводи там збільшують в 2 рази об’єми виробництва=)))

Коли ми вже приближалися до поля, то зразу було видно, шо організація на дуже високому рівні! Все для людей! Також було видно, шо хоча до фестивалю ше один день, але деякі люди там живуть вже як мінімум тиждень.

Як ми тільки зайшли на поле, побачили сцену……………тут немає слів просто. Таку сцену мало, де побачиш. Два величезні монітори по краях і посередині, красуня-сцена, напічкана самою модною технікою, як звуковою, так і світловою!

Ми знайшли непогане місце, трохи на горбочку, подалі від сцени, розклали намет. Трошки непривично було, бо ми привикли на фести їхати великою компанією, а тут нас двоє, людей дуже багато і всі розмовляють польською. Ну але всі люди були дуже приємні і було зовсім не важко влитись в ту всю атмосферу.
Взявши з собою портфель, в який закинули всі цінні речі і документи і вдягнувши вишиванки, ми пішли шукати українців. Пошуки не увінчались успіхом, але ми розвідали територію, яка була не маленька і вже були в курсі, шо і де знаходиться. Знайшли малу сцену, на якій вже був концерт. Там виступали молоді польські гурти. Дуже класний звук був. Я думаю, шо великі сцени на наших фестах «ховаються» проти малої сцени вудстоку. Ну але тут нічого дивного.

Погуляли, походили, обдивились все і вернулись додому, до своєї палатки. Ми були змучені, тому перекусили, підняли келихи за то шо здійснили першу нашу мету – попали на Вудсток….і полягали спати.

Запись Автостопом по Європі 2011 (01 — 25 серпня). День 3 впервые появилась Недома.

На найближчій зупинці знайшли автобус, який нам найбільше підходив і поїхали за місто на трасу.

І тут почалося… Спочатку ми дуже зраділи, бо практично зразу ж зупинилася машина, але нам з нею було абсолютно не по дорозі=( Ми продовжили стопити і… о чудо нам зупинилася гарненька дівчинка, ми вже так зраділи, але виявилось, шо вона просто провтикала поворот і хотіла нас запитати…А потім почалися чорні 4 години. Ніхто не зупинявся, час від часу падав дощ…ми вже навіть почали падати в відчай, але раптом зупинився бус. Молодий хлопчина їхав в нашу сторону, але була проблема, він сказав, шо якшо заплатим за автобан, то завезе до Катовіце, а якшо ні – то на 15 км менше до якогось міста, бо їхав туда по роботі…. Ми вибрали перший варіант, не пошкодувавши 16 злотих ми через 40 хв були в Катовіце, а це десь 100 км від Кракова. Я б сказав швидко.

Виявилось, шо той чувак сам часто подорожував стопом і був на Вудстоку 3 рази. Коли ми його запитали як там на фестивалі, то він одним словом виразив всю атмосферу – ЗАЄБІЩЄ!!!!=))

Троха ше поговорили і вже треба було виходити. Подякували, попрощались і пішли на заправку, яка була поруч. Там був наш «улюблений мкдональдс», де ми ше шось купили і залізли в інтернет. Для чого, вже й точно не пам’ятаю.

І настала чорна полоса…шість годин і всьо коту під хвіст. Нікому було не по дорозі. Був навіть такий момент, шо ми пішли присіли за столики і заснули від втоми. Троха нам підняв настрій байкер, який також їхав на Вудсток і побажав нам удачі.

Після такого провалу, ми вирішили йти в місто і шукати якийся ніч ліг, бо то вже вечоріло. Якраз тоді в Катовіце проходили якісь велоперегони, і половина міста була перекрита – повно міліції, вертольоти літають, куча машин і мотоциклів…ну і людей звичайно. Ми зі своїми торбегами троха не вписувались в ту всю картину.

Ми пішли ше в одне місце на трасу і пробували ше троха половити машини, але це було безрезультатно. Вернулись в місто, відпочили на лавочках і пішли шукати якісь автобуси або поїзди. І ви навіть не уявляєте як нам повезло! З Катовіце їхав поїзд прямо до Костшина, де проходив Вудсток…спеціальний додатковий поїзд! Ми скоренько все взнали і виявилось, шо ми не дарма робили собі ISIC (хто не знає – міжнародний студентський). Білети нам обійшлись на половину дешевше – 27 злотих. До поїзду було ше десь 3 години, а народ все збирався і збирався. І то не простий народ, а всякі неформали і так званий «фестивальний» народ.

Ми пішли ше в парк, мінімально перекусили, і потім пішли вже на перон. (Для тої статті нарив тіки одну фотку — то ми готуєм вечерю в парку!)

Народ все підходив і підходив. І от під’їжджає поїзд…і тільки відкриваються двері, зразу ж купа народу з рюкзаками, пивом, горілкою і всім шо тільки собі придумаєте завалюється туди. Всюди крики, мати… але весело. Ми почекали поки народ троха позалазить і найшли собі не забитий вагон. Гарно сіли, сумки позакидали наверх. Всьо чотко. Але пройшло 15 хв і по вагону вже не було як пройти. Біля нас сиділи дівчата….якшо чесно, то такі собі. По поїзду куча панків, всі шось кричать, всі шось хочуть. Народ бухає, курить…… так якби там всіх цілий рік тримали в клітці, а потім випустили на пару днів на волю. Поїзд ше не встиг рушити, як народ вже бухав по чорному. Нам спочатку було троха то всьо не по собі, але так як ше треба було їхати цілу ніч тим поїздом, нам треба було бути ближчими до народу. Поїзд і рушив і як то кажуть — панєслась=)) Чудо – поїзд…… там було все. Але мушу вам сказати, шо народ там дуже добрий. Всі допомагали один одному – наприклад, коли в туалет треба було пройти, а це не було так легко, як ви думаєте, кожен подавав руку, помагав. В туалеті ше чиїсь три сумки стояли, двері майже не закривались, але то всьо деталі. Я, коли другий раз йшов в туалет, то була черга, а мені тримати було дуже тяжко, тому я вирішив піти іншим шляхом — побачив, шо один чувак розсунув двері і гарно робить своє діло (ви не подумайте, він «по-маленькому» ходив), я його попросив не відпускати двері і всьо класно, не треба ніяких черг вистоювати. Надіюсь, шо в задніх вагонах вікна були позакривані, бо якшо ні, то там міг пройти мінімальний дощик. До речі, раджу хлопцям якось попробувати так зробити – кайфово.

То було ясно, шо довго поляки не зможуть бухати і поступово народ почав засинати. А ми ше не хотіли спати. Витянули нашу горілку і довелось її випити. Поляки і полячки боялись її пити…страшно боялись, тільки два чувака погодились випити з нами. Один з них казав, шо був в Криївці і тепер йому нічого не страшно. Закурили ше люльку….козаки як-не-як=))) Потім, ті хлопаки ше нас пригощали класною настоянкою і косяком. Було класно. Я потім вже заснув, а Тарік ше троха з ними там допивав і докурював то всьо, але наскільки я знаю, то тоже не дуже довго. І поїзд заснув вже десь під ранок.

От так от пройшов другий день нашої мегаподорожі.

Далі буде……

Запись Автостопом по Європі 2011 (01 — 25 серпня). День 2 впервые появилась Недома.