Сплав по Дністру

Знаєте, як це буває, постійно хочеш щось спробувати, але постійно знаходяться якісь нові причини відмазки. І вже сезон ніби проходить, і тут ти починаєш розуміти, що напевно цього року вже не встигнеш, і треба спробувати свої сили наступного. Ось так в мене із сплавами. Напевне це бажання долі, що запрошення на сплав прийшло саме на перший день відпустки. Взяти і відмовитись я вже не мав сил.

 

Це все діло припало на 31 липня 2010 року. Якщо чесно то я навіть найменшого уявлення не мав, що нам там може пригодитись. Базовими звісно були спальник, каремат і намет. Як-не-як, але без цих речей спати буде чуток некомфортно. Звісно була спакована аптечка (це в нас правило). З одежі взяли собою фліски, тонкі куртки, дощовики, запасні носки і штани. Ми намагались максимально приготуватись до того, що можемо впасти і сильно промокнути. Дуже добре, що не забули вхопити запасне взуття, це напевно мене мій гіркий стаж походу в Горгани навчив :).

Наша перша ціль — Тернопіль. Там нас мав забрати орендований автобус, підібрати подорозі катамарани і доставити до точки відправлення.
Як завжди, не порушуючи традиції, ми збирались в ніч перед від’їздом. Закінчили цю акцію десь в третій ранку. А вставати нам треба було в шостій, якщо не помиляюсь. І так було ясно, що за три години сильно не виспишся, а шанс проспати зростає в декілька разів. Тому було вирішено, що Invy лягає спати і через три години я її буджу і ми виходимо, а вже потім я відісплюсь в дорозі. Але як завжди, познайомились з іншими учасниками, розговорились і в результаті сон пройшов.

Катамарани надули на диво швидко. Пішло приблизно півтора години. Приємно було те, що роботою були зайняті всі. Я навіть відхопив маленьке завдання — знайти воду. Чесно? На перший погляд воно показалось мені дуже легким. Ну принципі… якщо навіть дуже подумати і прикинути всі можливі варіанти, що може бути складного знайти воду в селі, де як мінімум в кожного другого на подвір’ї є криниця. Люди не можуть жити без води, тому звідси випливає, що де живуть люди там обов’язково має бути вода. Ось пройшов я так десь п’ять хат, просив людей підказати де можна набрати. А виявилось, що Дністер, який тече за 50 метрів від домів забруднює воду. Вся вода з криниць не придатна до питання людині, її переважно використовують, як технічну. А питною водою ділитись, як виявилось не всі спішили. Напевно її привозять. По дорозі зустрів байдарочників, які також розпаковувались і готовились плисти. На питання про воду сказали, що криниці не знають тут, всю воду привезли з собою. Напевно їх вже життя навчило :). Ну що сказати, води нема, а вертатись з нічим було б дуже стидно.
Ну і вже на сам кінець, на повороті, під деревом дід сидів. Вуса, легка щетина, все як то кажеться при ньому. Я підійшов, привітався, спитав чи не підкаже де тут можна води набрати, чи, може, криниця десь рядом є. Далі п’яти секундна пауза. Я вже навіть хотів подякувати і попрощатись, але в той самий час він подав руку і попросив підняти. Я пішов за ним у двір будинку. Виявилось в нього є своя свердловина, не пам’ятаю точно, здається вісімдесят метрів в глибину (з слів господаря). Ця розповідь точно б попала в збірник казок, якщо б дід не запитав чи є чим горло змочити :).

Через деякий час був готовий сніданок. Я вже не пам’ятаю, що ми їли, але то, що це було смачно точно не забуду.
Не дали нормально їжі влягтись, як прозвучала команда завантажуватись. Через п’ять хвилин обоє катамаранів були на воді. Мене здивувало те, що вони вантажились вже на воді, але якщо подумати, то це логічно, в противному випадку їх було б дуже важко спустити. Мені Андрій сказав сідати спереду, але ми поплутали і всі всілись задом наперед. На нас подивись так ніби це не вперше в них така практика, ну і попросили повернутись. Ось так я і опинився ззаді.
Берег дуже слизький. Нема за що схопитись чи спертись, навіть чуток страшно. Двоє, в тому числі і Invy, умудрилась скупатись, коли залазили на катамаран.

Перша наша зупинка, вже на катамаранах, для огляду водоспадів. Ну що сказати, спочатку було цікаво. Потім знов водоспад, потім ще один. І далі просто ти перестаєш їх так сприймати. Напевне, я просто не цінитель 🙂
З погодою нам сильно пощастило: сонечко, легенький вітерець. А головне тихо. Ніколи не думав, що буду так любити природню тишину.

На фотографії нажаль чуток погано видно. Бачите? Зверху водоспад зробив собі дирку. Зразу отримуєш враження про силу, яку має вода.

Я дуже задоволений, що взяв з собою фотоапарат. Дуже красива природа.

А сміття мене чомусь не здивувало.

Сама долина біля водоспаду вкрита багатьма струмками, більшість з них просто нереально перейти не промочивши ноги.

Як шкода, що перший день, коли ми були на катамарані я заховав фотоапарат. Річ дорога і не дуже хотілось її намочити. Як потім показала практика першого дня, якщо сумку закріпити, то можна майже не боятись. Але все ж таки було багато моментів, які хотілось сфотографувати, але в той час фотоапарат знаходився в рюкзаку.

Я не відчував на вечір ніякої втоми. Голод також весь час перебивався всякими “ніштяками”. Доречі, за це організаторам особлива подяка. Діло в тому що цукерок, всяких там горішків, апельсини, навіть диня поїдалась прямо находу. Та і взагалі сплав більше походив на матрасників, чим на якусь активність. Якщо чесно, не жаліюсь, розслабився до неможу.

На ранок нас знов відкормили, як гусок перед смертю. Після такого народ спаковував речі досить таки в’яло. Навіть підганяння старших не сильно помагало.

Ось так виглядало місце нашої стоянки. Доречі, дров тут дуже мало виявилось.

Раніше ніколи не розумів фотографів.

Ще одна наша зупинка. Тут нас чекало болото по саму гордість, а далі водоспад (напевне, щоб від нього відмитись) і ось такий чудовий обрив. Вид звідти надзвичайний.

Мені чомусь здалось, що спускались ми довше ніж піднімались.

Я вже говорив, що уявлення не мав що треба з собою брати і які вагові обмеження для катамарана. Оказалось, що ще одного слоніка впихнути можна 🙂
Доречі десь в цей момент біля нас проплив об’єкт з пасажирами на борту. Це було щось подібне на пліт, зроблений з бутилок, камер, кульків і всякого мусору.

І ось наша передостання зупинка перед закінченням поїздки. Двадцять хвилин по кропиві і будяках. Дальше переправа через річку і на місці, біля дуже старого млина.
Якщо чесно я навіть не знаю, як люди знаходять такі місця. На вигляд це був будинок, який стояв прямо на березі річки. Зразу навіть в очі не кинулось, що там щось не так.

З іншої сторони будинку знаходилось колесо млина. На перший погляд йому років десь так вісімдесят. Все дуже прогнило, навіть було враження, що ти доторкнешся і він розвалиться.

А ось ця сама річка, яку нам прийшлось переходити. По глубині вона мені було по пояс. Invy чуток вище 🙂

На задньому фоні видно гору. Саме незвичне в ній то що вона червона. Хтось пам’ятає як вона називається?

Капітан корабля попав в кадр, ну не міг не викласти.

Напевне, тут починається самий останній епізод подорожі. Але ми його запам’ятали сильно не через те. Коли ми тільки прибували до берега ми запитали провідника чи треба взуватись, яка там земля і чи можна просто піти босим. Він сказав що так, і що також піде босим. Далі нас чекав півгодинний підйом босими по гострій скельній породі. Вже думав, що ми відстали і заблукали, але в той самий момент почули голос Андрія зверху. Він питав, чи ми хочемо побачити водоспад. Як оказалось в нас вибору не було 🙂 Щоб пройти далі треба було пройти прямо під ним.

Зверніть увагу на пещеру, що знаходяться на фотографії під водоспадом. В цих печерах жив колись монах-самітник.

Дуже красивий водоспад. З висоти чуток страшно дивитись вниз, але все одно це красиво.

Вид з гори на «Інь і Янь». Хлопці розказують, що він мав більш подібну форму, але після останніх подій один з островів чуток підмило.

Ми на всі сто процентів можемо сказати, що сплавом ми задоволені. Ми ще додому не доїхали, а вже було бажання повторити. Але на цей раз хочеться чогось більш активного.

 

P.S. Забув викласти карту маршруту